Про Кропоткине, його старших і молодших сучасників

Кропоткин народився в 1842 році — через рік після загибелі Лермонтова й через п’ять — після дуелі Пушкіна. Леву Толстому тоді було чотирнадцять років. А імамові Шамілю було вже сорок три До речі, про Шаміля. В «Радянському енциклопедичному словнику» читаємо про нього: » 3-й імам Дагестану й Чечні (1834 — 1859), керівник визвольної боротьби кавказьких горців проти царських колонізаторів і місцевих феодалів під гаслами мюридизму, засновник імамату». А сама кавказька війна 1817 — 1864 років характеризується в цьому словнику як «завоювання російським царатом Чечні, Гірського Дагестану й Північно-Західного Кавказу».

І далі: «Визвольну війну кавказьких горців, що проходила під прапором газавату, очолював Шаміль, що створив мусульмансько-теократичну державу — імамат». От так, чого тільки не затворів огидний росіянин царат! Не буду говорити про те, що такий класовий підхід змушує дивитися зовсім по-іншому на сучасні події в Чечні. Можна подумати, що інтереси Росії міг представляти хтось іншої, крім «російського царату». В епоху переділу миру, якби не Росія, то обов’язково прийшла б інша велика держава й Кавказ був би не росіянином, а турецьким, англійським або якої-небудь ще. Святе місце порожнє не буває. Помічу попутно, що ті, хто ратує за надання волі Чечні, цього не розуміють або не хочуть розуміти при всій очевидності такої перспективи.

Їм би почитати Пушкіна, Лермонтова, Толстого Пушкін однозначно говорив про колонізацію Кавказу як про благо для Росії, дивився на кавказьку війну як на неминуче благо для народів Кавказу. Є, безумовно, щось символічне в любові горянки до росіянина в «Кавказькому бранці», що закінчується гімном полону Кавказу Ермоловим — одним із самих чудових захисників російського царату, а заодно й Росії в цілому. Помнете останні вірші поеми, де Пушкін явно випереджає події: «…І оспіваю ту славну годину, Коли, почуя бій кривавий, На обурений Кавказ Подъялся наш орел двоголовий И смолкнул затятий лемент війни: Всі росіянинові мічу підвладно, Кавказу горді сини, Боролися, гинули ви жахливо; Але не врятувала вас наша кров, Ні зачаровані броні, Ні гори, ні баскі коні, Ні дикої вільності любов! Подібно плем’я Батия, Змінить прадідам Кавказ, Забуде жадібної лайки глас, Залишить стріли бойові. До ущелин, де гніздилися ви, Під’їде подорожанин без остраху, И возвестят про вашу страту Преданья темні поголоски». До нас повернувся через майже сторіччя «наш орел двоголовий», але як і в 1820-м, явним перебільшенням виглядає рядок — «Всі росіянинові мічу підвладно», «дика вільність» цінується багатьма горцями вище, ніж блага цивілізації й захист від ісламських «друзів» кавказьких народів.

Пушкіна дивиться на кавказькі події початку XIX століття очами «російського царату», відплачуючи, щоправда, данина волелюбності, хоробрості й гордості синів Кавказу. Не випадково Григорій Федотов статтю про Пушкіна назвав «Співак імперії й волі». Не можна, зрозуміло, розглядати війну на Кавказі кінця XX — початку XXI століття як продовження війни XIX століття, хоча б уже тому, що між цими двома війнами були депортація й повернення на батьківщину чеченців і інгушів. Один з героїв раннього оповідання Лева Толстого «Рубання лісу» дивиться на Кавказ очами простого, що не піднімається до висот державного мислення російської людини: «… Всі ми, по переказі їдучі на Кавказ, жахливо помиляємося у своїх розрахунках, і рішуче я не бачу, чому внаслідок нещасної любові або розладу справ скоріше їхати служити на Кавказ, чим у Казань або в Калугу.

Адже в Росії уявляють Кавказ якось велично, з вічними незайманими льодами, бурхливими потоками, з кинджалами, бурками, черкесками, — все це страшне щось, а в сутності нічого в цьому немає веселого. Коли б вони знали, принаймні, що в незайманих льодах ми ніколи не буваємо, та й бути-те в них нічого веселого ні, а що Кавказ розділяється на губернії: Ставропольську, Тифлисскую й т. д…… Руйнуючи романтичну, вірніше, псевдоромантичну традицію, Толстой, властиво, дорівнює Кавказ до будь-якого іншого адміністративного підрозділу Росії — немає романтично прикрашеного Кавказу — є губернія, що нічим не краще й не гірше інших неї губерній Шлях від Пушкіна до Толстого лежить у нашій літературі через Лермонтова з дуже різними й неоднозначними підходами його героїв — від Печорина до Максима Максимича — до кавказців.

Саме від Лермонтова йде традиція дивитися на взаємини росіян і горців як взаємини рівних і, що дуже важливо, цікавих один одному народів, зі своєрідним побутом, вдачами, культурою. Лермонтов — російський художник — побачив мир очами кавказців. Як не вистачає нам сьогодні цього погляду, як рідко ми задаємося питаннями: як розуміють нас чеченці? як вони до нас ставляться? і чи розуміють взагалі?

Може бути, побачити нас їм заважає ненависть, що застеляє ока, пам’ять депортації, горі, смерті й рани останніх літ Мені здається, що сама яскрава фігура в літературі про Кавказ — Хаджі Мурат — вічний супутник Толстого, про яке як про зрадника він із презирством озивався в молодості й про яке написав виконану любові повість в останні роки життя, коли зрозумів головні орієнтири в житті — друг мені той, хто допоможе врятувати мені мого сина, мою сім’ю, і ворог той, хто хоче їх погубити. От і все. От і вся мудрість життя.

Живої, а не вигаданого життя Боротьбою з тероризмом займаються відповідні органи, і нехай собі займаються. Головне, щоб не збільшувалася міра зла й насильства. Але, напевно, багато більше може зробити вчитель, що прочитав з дітьми, у тому числі й із чеченськими дітьми, «Хаджі Мурата».

Переконано, що людина що прочитала й зрозумів цю толстовську повість, ніколи не піде на вбивство, насильство, терор. Ніколи! Якщо не вірити в силу Слова, то в що тоді вірити?

А без віри ніяк не можна…