Про що я міркувала, читаючи «Котлован»

Читаючи цю повість, кожний, я думаю, міркує над тим, що хотів сказати автор, а не над сюжетом або композицією, тому що для самого Платонова важлива була суть. Особисто я в його повісті знайшла багато чого, над чим можна подумати, але найбільше мене вразили люди Так, ми знаємо, що тоді вони свято вірили в те, що будували, вони бадьоро йшли в майбутнє світле життя, до комунізму. Вони трудилися, жили не тільки заради себе, але й заради навколишніх, суспільне повинне було бути більше важливим, чим особисте. І так було. Але в Котловані Платонова все виглядає не так вуж прекрасно. Може, я міркую так через багато років, тому мені легше, але адже Платонов писав цю книгу в ті далекі часи й уже тоді все бачив Я дивуюся тому, що зробили з людьми ідеї комунізму й люди, що перебували на чолі цього будівництва вже тоді, коли, здавалося б, усе прагнули до рівноправності.

Звичайно, головне було вбити в людині думки, будь-які сумніви. Ти повинен свято вірити, а якщо… те на кожний найдеться управа, звідси й нагляд, і жорстокість.

А вони будували, хоча, як я вже говорила і як пише про цьому Платонов, усе було не так вуж легко. Люди придушували, убивали в собі думки, тим самим перетворюючись у знеособлену масу або колгосп (від назви нічого не міняється). У них народжувалися лише спогади, тому що більше нічого думати вони не могли.

Але щоб спокійно заснути, не розбудити в собі страшних сумнівів, вони намагалися й не згадувати. Вони жили тільки працею, але почували, що це не життя. Звідси туга, байдужість, їм доводилося терпіти своє життя. Адже не випадково багато хто хотіла покінчити життя самогубством. Напевно люди не знаходили в такім житті нічого гарного. Але вони змушували себе жити далі: одні шукали те, що б тягло їх залишатися в житті й ретельно діяти для загального життя, інші просто боялися не бути, треті навіть у такій ситуації шукали свою вигоду й жили лише для цього. А по-справжньому вірили, не сумнівалися деякі.

Та й то багато хто просто змогли переконати себе, що роблять правильно. З’являється жахаюча думка, що таких людей і той^-те-люд-те не назвеш. Може, тому Платонов так часто вводить у повість сцени із тваринами: коні, що начебто організували колектив Сучасна людина, що прочитала повість Котлован, не скаже із упевненістю, що людина це звучить гордо. Хоча ми можемо знайти в цій книзі й невеликій частці оптимізму: якщо Платонов розглянув утопію, у яку вірили все; якщо й герої його, як ми бачимо, не так уже щасливі, є в них ще щось, що не дає їм перетворитися повністю в бездумну істоту (Вощев шукає істину, Чиклин здатний на любов, навіть Жачев тепло ставиться до Насті); якщо Платонов уводить сцену загибелі Насті, елемента майбутнього життя, це значить, що людей все-таки не так вуж просто зробити роботами. Хоча це не допомогло, і трагічне пророцтво Андрія Платонова збулося Складається враження, що письменник збройний сильним мікроскопом, що дає ясні й чіткі картини окремих частин організму людини, але не виходить побачити всі відразу. Не виходить подання про життя в цілому.

Яка оначто вона такоефеномен життя взагалі тривожить і дратує Платонова. Їй, життя, не годиться внутрішня логіка існування паровозів і кораблів.

Письменникові важко із цим примиритися. Він зрозумів, як працює електрика й чому літають літаки. Він упевнений, що життя простіше, ніж складні й сильні механізми. Треба тільки побачити, як зчіплюються її крихітні коліщата й шестірні, і тоді логічн і зрозумілим стане людську істоту чиНе убувають люди в почутті свого життя, коли прибувають будівлі запитує Платонов. Адже живе й неживе суть те саме. Варто тільки зрозуміти цю істину й сгинут прокляті питання, зникнуть безглузді таємниці Ранком Козлов коштує над сплячим тілом Прушевского. Характерний для Платонова пасаж і точне найменування того, що виявляють собою персонажі Котловану: не люди, не герої, а тіла.

Іноді мислячі, іноді немає. По суті це не важливо. Вощев з міркуванням вимовляє: Без думи люди діють безглуздо. І тоді розумієш, що над усім у повісті панує цікавий і далеко не простодушний інтелект автора. Ф.

М. Достоєвський предтеча й учитель Платонова теж не гидував авторською присутністю на сторінках своїх романів. Тільки личина, у яку він виряджався, виявляла нам людини недалекого, а найчастіше дурного. Його герої постійно виходять з-під авторського контролю. Поява нового персонажа завжди скандал.

Автор ховається за другорядними фігурами, часто їхніми голосами вимовляючи головні речі. Згадаємо безіменного капітана в Бісах, тільки й що сказав: Якщо Бога ні, те який же я капітан.

У цьому весь Достоєвський, людина з підпілля Платонов, навпаки, домінує у своїй прозі. Це його стиль. Його кредо.

Він бригадир бригади, начальник цеху, механік паровоза. Він бачить відразу всіх і всі объемлет. Він злегка відкривається й дає себе довідатися в інженері: Увесь світ він представляв мертвим тілом він судив його по тимі частинам, які вже були їм звернені в спорудження; мир усюди піддавався його уважному й розуму, що уявляє, обгородженою лише свідомістю відсталості природи Котлован спорудження розуму Андрія Платонова. Він судить, рухає, заселяє, мислить у ньому. У тілах, створених їм, немає волі й самовладдя, немає тумана страстей, і подвиг не опромінює душу щастям. Деренчливий стан щастя, випробуване героями перед закладкою котловану, томління духових оркестрів, труни замість ліжок, тотемна ведмідь-молотобоєць на кузні от звичайний інвентар платоновской прози Що не розглянули ми у своїх нічних кошмарах, додумав за нас письменник. Він тут самий головний.

Він повністю підкорив сюжетний рух повести своїй творчій свідомості. Він препарує людину в пошуках души й знаходить кості, кров і жили. Його проза нагадує малюнки Леонардо да Вінчі. Жовтою сепією по жовтому папері. Платонов малює чорним вугіллям на чорній землі.

Його стиль це стиль справжнього мистецтва, коли збрехати означає вмерти. Його проза телесну, а душа ніжна. Він молиться фальшивим богам, але віра викупає цей дрібний гріх. Слова, зібрані в цю книгу, оброблені томлінням генія. У ній є правда епохи, її кров, її гнів і мрія