Рання лірика Павла Тичини
Для ранньої лірики Павла Тичини характерні музичність, ліризм, емоційність. У віршах поета звучать частіше запитання, ніж відповіді: Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі? Що шепчуть квітки уночі над рікою? Про що зітха вітер? Що чують тумани, Коли гай зелений цілують-милують? Автор проймається задумою зірок, трави, дерев, струмочка, бо для нього вони — неначе живі істоти. І в кожної є своя душа. Вражають і порівняння, які використовує поет. Він знаходить такі слова, які зачіпають душу читача.
А роси? Хто скаже, чиї вони сльози, Такі дивні, чисті, мов перли коштовні!
Задума звучить і в поезії про кохання. Це пов’язано з великим і трагічним коханням поета до Наталії Коновал. Невиліковна хвороба позбавила її життя. Ця смерть принесла поетові біль і розпач, але не вбила любові. Свої почуття він передає у вірші, зверненому до рідної сестри своєї коханої:
О люба Інно, ніжна Інно! Я — сам. Вікно. Сніги… Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотонінно.
Смуток втрати і розпач передає поет і у вірші «З кохання плакав я…». Він говорить про те, що його плач став між ним і коханою «мармуровим муром», благає кохану повернутися до нього, повернутися хоч. а б «з сміхом-дзвоном». Поет ніби передбачав майбутню трагедію. У його віршах, у яких ще не говориться про смерть коханої, звучить застереження і пророцтво:
Не дивися так привітно, Яблуневоцвітно. Стигнуть зорі, як пшениця! Буду я журиться.
Але кохання полонило душі молодих людей. А потім обпекло їх жагучим холодом розлучення, завдавши болю тому, хто залишився жити.
Знав я, знав: навіки, — промені, як вії! Більше не побачу — сонячних очей. Буду вічно сам я, в чорному акорді. Промені, як вії сонячних очей!
Але ця дівчина буде вічно жити у віршах, які присвятив їй поет. І доки живе поезія Павла Григоровича, доти буде через його вірші всміхатися його чарівна кохана:
Десь надходила весна. Я сказав їй: ти весна! У куточках на вустах їй спурхнуло шось усмішками
Рання лірика Павла Тичини