Репутація

Найогидніші очі порожні, Найгрізніше мовчить гроза. Найнікчемніші дурні вельможні, Найпідліша брехлива сльоза. Василь Симоненко.- У цієї людини бездоганна репутація… — Та що ви, у нашого колективу репутація людей слова!

Такі висловлювання ми чуємо часто. Давайте ж вдумаємось, що означає це слово, яке так багато важить при оцінці дій людини, всього колективу. Втім, навіть самим запитанням ми вже дещо відповіли на нього. Енциклопедичний словник пише: «Репутація — це усталена загальна думка про якості, достоїнства і недоліки кого-небудь, чого-небудь». Для вірності заглянемо ще й в тлумачний словник Володимира Даля.

За ним репутація — це «слава людини, добра і погана, як і чим хто вважається, загальна думка про когось». А тепер давайте поміркуємо про те, чи все ми робимо для того, щоб зажити доброї репутації, і як саме вона складається? Ось, наприклад, ми знаємо, що у керівника інституту проблем болю Володимира Берсєнева — репутація бездоганного спеціаліста, людини, яка завжди зробить все від неї залежне , щоб врятувати життя кожного, хто потрапить до її рук. І тому спокійно і впевнено віддаємо себе в ці — надійні — руки. Така вже склалася у нього репутація.

Ще б пак! Впродовж півтора десятиліття ним вилікувано, позбавлено нестерпного болю багато тисяч пацієнтів. А тепер він, людина невтомна і енергійна, мріє про те, щоб створити в країні не менше 30 тисяч протибольових кабінетів і готовий поділитися з ними методикою лікування. Своєю методикою!

Агов! Відгукніться ті, хто може допомогти цьому Божою Милістю лікарю позбавити людей від болю. Ми знаємо також, що ім’я Бориса Патона, академіка, Двічі Героя Соціалістичної праці відоме в країні не лише як керівника створення принципово нового способу і розвитку наукових основ і технології зварки в електрометалургії, а й як цільної, високопорядної людини, високоморального вченого. Знаємо, що поетеса Ліна Костенко не лише високий, а й непідкупний талант. Що лауреат національної премії імені Т. Г. Шевченка Ніна Матвієнко має не лише неповторний голос, а й світлу українну душу, і є символом народності в мистецтві.

Справедливо кажуть, що її голосом співає сама Україна. Взявши до рук новий твір талановитого письменника Шевченківського лауреата Анатолія Дімарова, ми ні на мить не засумніваємся в тому, що разом з автором розкриємо ще одну сторінку народного життя з усім трагізмом історичних подій і високістю його духу. Анатолій Дімаров є і завжди буде знаковою постаттю української літератури.

Духовним подвигом видатного вченого, літературознавця, лауреата Шевченківської премії професора Анатолія Погрібного була його щотижнева програма на українському радіо «Якби ми вчились так як треба». Не зводиться рука писати слово «була» — коли готувалася ця книга Анатолій Григорович, який так багато зробив для формування і утвердження національної свідомості й національної гідності, для захисту українськлої мови, — відійшов у вічність. Та залишилися його наукові монографії, феноменальні публічистичні твори, вони живі, вони з нами, як і його світле благородне ім’я. Кажуть, що роботу, яку він зробив, мусили б виконувати цілі академічні інституції. І це правда…

Про працелюбність і працездатність лауреата національної премії імені Т. Г. Шевченка письменника, нашого земляка Михайла Слабошпицького у творчих колах складаються легенди. Просто неймовірно, як може людина встигати стільки зробити. І зробити талановито! Цей список можна було б продовжувати і продовжувати. І це наше щастя, що в країні так багато людей, які мають репутацію талановитих, відданих своїй професії, працелюбних і кришталево чистих людей. І це наше щастя, що ми живемо поруч з людьми такої репутації, і можемо брати собі їх за взірець, вчитися у них ставленню до обов’язків, а найперше — ставленню до життя. Повертаючись до поставленого на початку запитання — з чого ж вона складається, ця репутація, і де її витоки, кожен з нас, напевно, міг би знайти свої відповіді на нього, і напевно, всі вони були б правильними. Є такі гарні, але, на жаль, не часто вживані нами слова: кодекс честі.

Обмежимось тим, що скажемо: вони сповідують цей кодекс. Кожним своїм вчинком, кожним днем свого життя. Бо репутація — це загальна думка, яка склалася, зросла з безлічі думок і вчинків, уявлень людей. Це те, що не нав’яжеш, де не схитруєш, а коли схитруєш, рано чи пізно вона, репутація, скине вдяганку лицемірства.

Треба пам’ятати: репутація, яку часом завойовували десятиліттями, може загинути моментально, коли її перестануть шанувати, злегковажать усталеними правилами. Не витримує удару репутація політика, з ідеологією партії якого асоціювалася боротьба за справедливе суспільство, зв’зувалися соціальні сподівання народу, а він несподівано переходить в протилежний табір. Гине репутація письменника, який поетичні барикади, завойовані революційністю в літературі, починає використовувати для вульгарної нецензурщини, шокуючи своїх прихильників. Йде в небуття репутація людини, яка завжди вивищувалася серед оточення розумом, а тепер втрачає його під впливом алкоголю. Прикро, але такі метаморфози непоодинокі, і вчорашня бездоганна репутація викликає лише жаль і розчарування. І ще одне — кожному з нас варто задуматись: якщо в тебе склалася репутація людини, яка не шукає шляху, як виконати доручену справу, а навпаки, як ухилитися від неї, якщо про тебе усталилась думка як про людину, нестерпну в колективі чи сім’ї, якщо тебе, передовика виробництва, в колективі насправді вважають срібнолюбцем, глухим до інтересів громадськості, то чому ж склалася така погана репутація, і що можна зробити, щоб вона змінилася, стала іншою, гідною сучасної людини? Є у нас ще й люди, які мають репутацію тих, хто живе не за свій рахунок, а за рахунок держави, обкрадає її, а отже, й нас із вами.

Мабуть, ще людство досить молоде. Бо скільки б ми не загинали пальці, ХХ вік! — а й досі де-не-де Трапляються іще неандертальці. Так писала Ліна Костенко. Є вони і в ХХІ-ому. На жаль… Та про таких говорити марно.

Не спіймані за руку, вони нахабно дивляться нам у вічі, і «слава погана» їх не хвилює. Виховувати таких — важка справа. Певно, тут потрібно ширше і сміливіше застосовувати Закон. І допомогти цьому застосуванню повинна громадськість. Громадськість, яка, до речі, складається з нас із вами. Конкретно.

Бо вона, наша репутація, залежить і від того, як ми боремось зі злом, і має не тільки психологічний, а й, насамперед, соціально-психологічний аспект. Отже, людина повинна дбати про свою репутацію-професійну, моральну, репутацію батька і сина, сусіда і товариша, репутацію керівника і підлеглого, навіть домогосподарки; в кожній соціальній ролі, в якій людині доводиться виступати в житті, дбати про творчу самореалізацію, про соціальну значущість свого «я». І добре було б, дуже добре, коли б дбати про репутацію власну і колективну, дитину починали вчити в сім’ї, коли б про це не забували в школі, в трудовому колективі, куди прийде молода людина. Будемо відвертими. Чи про кожен колектив, куди прийшов новачок, можна сказати, що це колектив єдності слова і діла, а якщо ні, то чого він, молодий і соціально незагартований, навчиться там? Якщо в колективі несприятливий морально-психологічний клімат, нездорові стосунки, як це вплине на молоду, раниму душу і якою буде репутація такого колективу?

Бодай в очах однієї людини. Це також важливо. І коли ми дбаємо про виховання особистості морально значимої, про пробудження в ній морального достоїнства, мобілізацію її морально-психологічних ресурсів, ми працюємо і на репутацію. Репутацію людини. І репутацію колективу Всіх нас разом.