Рідний край + Я

Він оживив історію у нашій пам’яті задля майбутніх поколінь Люби свій край. Всю душу солов’їну І серця жар йому віддай в піснях Дуже часто кожен із нас задумується над відомими словами «Людина повинна пам’ятати свою історію». Ці слова з дитинства нам нагадують батьки, бабусі та дідусі.

Тому багато хто з нас ще в дуже юному віці починає цікавитися своїм корінням, історією свого прізвища, землі, назв вулиць та міст. Є люди, котрі увібравши у себе достатньо знань, припиняють пошуки, знаходять нове захоплення, а є ті, для котрих пізнання ще невідомих куточків історії стає одним з основних напрямків діяльності у житті. Тож, гуляючи вулицями міста, проїжджаючи повз пам’яток архітектури — завжди хочеться дізнатися їх історію, і не важливо захоплююча вона та стрімка чи лише спокійна та цікава, головне, що вона жива. Отже, є люди, які присвячують своє життя вивченню цієї живої історії і оживленню її в пам’яті для майбутніх поколінь.

Цікавлячись назвами вулиць, станцій, річок, проспектів та їх історією, будучи ще дуже маленькою, я натрапила на надзвичайну книгу » Придніпров’я рухається та тече…», автором якої є наш земляк Михайло Степанович Богомаз. Я з задоволенням гортала сторінки цієї книги, вичитуючи назви знайомих мені річок, станцій, дізнавалася їх історію з розповідей старожилів та документів, які ретельно добирав автор. Перейшовши у середню школу, дізналася, що існує гурток «Рідний край», керівником якого і був Михайло Степанович Богомаз. Великою честю було для мене прийняття участі в праці гуртка, спілкування з його членами. І зараз я розумію, який великий вклад зробив гурток «Рідний край» під крилом Михайла Степановича у історію нашого краю.

А досліджуючи його біографію, я розумію, що це була дійсно велика, видатна людина. А зараз я хочу розповісти про діяльність видатної людини, земляка, та про те, як захоплення перетворилося на одну з улюблених справ у його житті. Одного осіннього дня, коли листя вже припиняє розсікати в польоті небо, народився Михайло Степанович Богомаз, а саме другого листопада тисяча дев’ятсот двадцять третього року. Назвали малого Михайла на честь архангела Михаїла, в чий день він народився. Сім’я була віруюча та велика: Михайло мав дев’ять братиків та сестричок.

Коли Михайлик був у сьомому класі, сусід запропонував малому Михайлику працювати в редакції газети. Немов відчуваючи майбутній потяг до письменницької діяльності, Михайлик розпочинає свою роботу в редакції. Дуже рано Михайло вирушив на фронт, йому ще не було вісімнадцяти, коли він зі шкільними товаришами, одразу після випускного вечора, вирушив до воєнкомату. Саме тяжкі роки фронтового життя покажуть нам, яким незламним та нездоланним може бути дух людини, якою сильною може бути її воля. У сорок другому році Михайла було поранено, але через деякий час він знову повернувся на фронт.

Саме фронтові роки привели його до двох найголовніших захоплень його життя. Після другого поранення вже про повернення на фронт не могло бути і мови. Лікуючись, на протязі довгого фронтового року в госпіталі, Михайло Степанович знайшов своє перше захоплення — медицину, яка після його повернення додому стала ще й його основною професією. Знайомство в госпіталі з генерал-лейтенантом Василем Петровичем Баландіним подарувало дуже багато приємних вражень. Дружина Василя Петровича працювала в бібліотеці лікарні. І саме вона відкрила в Михайлові наснагу до читання та літературного дослідження.

Дивлячись на цю частину життя Михайла Степановича Богомаза, можна відверто сказати, що ця людина є прикладом справжнього, незламного українського духу. Він не зламався, не зігнувся під навалою перепон, а гідно пройшов великий шлях по життю. Також ми знаємо Михайла Богомаза я к дуже чуйну, не байдужу до чужого горя, долі, людину. Колись, із однією з учениць моєї школи №122 сталося лихо. Їй було лише шістнадцять років та останні чотири з них вона була прикута до ліжка. Ця дівчина, надзвичайно талановита, писала вірші.

Саме ці вірші й побачив у шкільній стінгазеті Михайло Богомаз. Він знайшов Іру і допоміг здійсненню її мрії. Її вірші вийшли у друк, публікувалися збірки. Дівчина написала до сторіччя Ігрені збірку «Прикоснись к небесам».

Трохи пізніше він познайомив її із композиторкою Кондратьєвою, на музику якої був покладений вірш Ірини «Наша Ігрень». Але на цьому він не спинився. Михайло Степанович допоміг Ірині вступити на філологічний факультет на дистанційне навчання. Відчувається, скільки любові та доброти до земляків, рідної землі може вміститися в одному серц і. У шістдесятирічному віці після завершення своєї медичної кар’єри через тяжкий інфаркт, Михайло Богомаз віддавав більшу частину свого часу дослідженням історії рідного краю. Він збирав відомості та матеріали про вулиці нашого міста, про біографії людей, які прославили Ігрень.

Саме він та його гурток «Рідний край», керівником якого він був з другої половини дев’яностих років створили чудовий нарис «Історія жилмасиву Ігрень», яка видавалася аж тричі. Цю збірку з задоволенням читали школярі, які хотіли дізнатися щось цікаве та нове про історію рідного містечка; люди похилого віку, які згадували минулі часи. В тисяча дев’ятсот дев’яносто шостому році до дев’яносто річчя середньої загальноосвітньої школи №122 члени гуртка під керівництвом Богомаза підготували літопис школи, а також допомогли створенню шкільного музею. Пізніше були видані «Легенди школи №122», в яких були висвітлені найцікавіші історії навчального закладу, а вже члени гуртка, переробляючи їх, почали займатися написанням та виданням коротеньких художніх оповідань, які читалися учнями молодшої школи.

Михайло Степанович був дуже цілеспрямованою особистістю. Для кожної з своїх праць він робив великі дослідження: підіймав архіви, займався пошуком документів, опитуванням старожилів району чи вулиці, про яку збирався писати. До свого захоплення він ставився як до справи усього життя.

Він брав участь у написанні біобібліографічного словника «Діячі січеславської » Просвіти», створив серію краєзнавчих нотаток про селище Червоноармійське під назвою «Над тихоплинною Самарою…», ним створено вісім краєзнавчих книг та брошур, в місцевій періодиці було надруковано більше трьохсот його публікацій, опубліковано десять наукових праць з медицини. Як найвідомішого у місті та своїй області краєзнавця, за виховання в молодшому поколінні великого духу патріотизму, його було нагороджено літературною премією імені А. Ф. Стародубова. Богомаз Михайло Степанович був нагороджений численними відзнаками в галузі медицини, медаллю » За заслуги перед містом».

Його книги зараз є майже в кожній бібліотеці міста, школи. Як і в день видання, так і зараз вони користуються великою популярністю. Однією з великих мрій, які гріли серце нашого краєзнавця була організація свята сторіччя житлового масиву Ігрень. Був розроблений великий план, але, на жаль, Михайло Степанович не встиг втілити цей грандіозний план в реальність. Він помер в квітні дві тисячі одинадцятого року. І зараз наша головна задача — втілити його мрії у життя.

Щоб люди не забували історію свого краю, і щоб люди завжди пам’ятали про діяльність таких видатних земляків як Михайло Степанович, який вдихнув нове життя у цю історію. Михайло Степанович Богомаз був надзвичайною людиною. Добре серце, стійкість, цілеспрямованість, відданість своїй справі — це надзвичайний приклад високоморальної духовної особистості.

Я вважаю, що дивлячись на таких неймовірних людей, на їх життя, хочеться брати з них приклад. Але найголовніше це те, що завдяки цій людині ми маємо змогу дізнатися чим жила наша земля десять, або і сто років тому, ми можемо зазирнути у глибини історії вулиць, зазирнути у легенди та розповіді про любі серцю куточки Батьківщини. Його життя, діяльність — надихає молоде покоління до пошукової праці; закликає бути патріотами, бути гордими за землю, на якій народилися наші батьки, ми; за землю на якій будуть жити наші діти. Я знаю, що кожен, хто виконує зараз таку велику роботу, яку виконував Михайло Степанович, заслуговує великого визнання та поваги.

Ці люди є тими чарівниками, які повертають життя історії землі, її куточків та людей що на ній жили; повертають інтерес до неї земляків, допомагають заглибитися у витоки неймовірних розповідей про рідну землю, про її захоплююче життя. Їх праці змушують задуматися, захопитися написаним. Тож людина дійсно повинна пам’ятати свою історію, а вона буде пам’ятати таких надзвичайних людей.