Різниця доль

Різниця доль (при єдиному підсумку — в очах молоді вони люди відставні, «відспівані») пояснюється різницею характерів братів: гармонія щиросердечного життя в одного брата і явна дисгармонія в іншого. Микола Петрович «любив помріяти»; сільське життя розвила в ньому цю здатність». Навпроти, Павло Петрович, немов справжній петербуржець, «не був породжений романтиком, і не вміла мріяти його щегольски-суха й жагуча, на французький лад мізантропічна душа…». Суха й жагуча — суперечлива характеристика начебто вказівка на глибокий внутрішній конфлікт у його душі, що і розкривається в романі. Такі люди схильні до іронії й перебільшеної думки про власні здатності.

Тургенєв виступає тут як майстер портретного живопису, що відбиває духовну суть людини По властивостях свого щиросердечного складу Павло Петрович схильний до фатальних випадків. І, отже, до крутих поворотів долі.

Але його чекала не трагедія, а комедія Предмет його страсті — не самовіддана Ліза Калитина або волелюбна Олена Стахова, а світська діва. «Що гніздилося в цій душі — бог звістка! Все її поводження представляло ряд несообразностей» (3, 193). «Важко було Павлу Петровичу навіть тоді, коли княгиня Р. його любила; але коли вона охолонула до нього, а це трапилося незабаром, він ледве з розуму не зійшов» (3, 194).

Він вийшов у відставку й відправився за нею в чужі краї. (Уперше в російській літературі був позначений тип інфернальної, «фатальної» жінки, настільки прославленої в романах Достоєвського.

) Історія любові Павла Петровича повідана автором з іронією й з оглядкою на «Євгенія Онєгіна» (Онєгін також «ледве з розуму не вивернув…»). Як і пушкінський герой, Кірсанов виявився людиною неприкаяним.

«Як отруєний, бродив він з місця на місце; він він ще виїжджав, він зберіг всі звички світської людини; він міг похвастатися двома, трьома новими перемогами; але він уже не чекав нічого особливого ні від себе, ні від інших і нічого не вживав» . Не чи правда, цей опис могло б скласти епілог онегинской любові? Але час був інше, і тужний Павло Петрович знайшов заспокоєння, хоча й тимчасове, у сільській глухомані, тим більше що й княгиня Р. до тої пори помер. У тім же пушкінському гумористичному ключі зображене життя його сільських сусідів.

Вони поважали Павла Петровича «за його відмінні, аристократичні манери, за слухи про його перемоги; за те, що він прекрасно одягався й завжди зупинявся в кращому номері кращого готелю; за те, що він взагалі добре обідав» (3, 196). У їхніх очах він немов був живим втіленням їх невибагливих життєвих інтересів. Але для свіжого погляду того ж Базарова він міг сприйматися лише як «архаїчне явище». Зневага Базарова тим більше болісно для Павла Петровича, що той син того самого полкового лікаря, що колись служив у його батька-генерала. Це обставина ще більше підсилює в Павлові Петровичі бажання поставити на місце самовпевненого «лекаришку». Однак в ідейних суперечках з Базаровим, як і в сфері почуттів, він терпить повне фіаско. Проте, його не залишає впевненість, що вони із братом «правее цих господчиков».

У чому «правее» — прямої відповіді немає. Можливо, у тім, що Павла Петровича торкнувся ентузіазм віри колишнього років (а джерело ентузіазму — насамперед поезія Пушкіна, до якого постійно звертається його молодший брат, чим викликає глузування Базарова). Сюжетна лінія Павла Петровича вибудуване художньо переконливо й по-тургеневски лаконічно: його життя послідовно йде під ухил. Кульмінація конфлікту Павла Петровича з Базаровим — їхня дуель, що для супротивників має прямо протилежне значення. Допитливих дослідників досить займає психологія поводження Павла Петровича: яка щира причина, що подвигнули його на двобій, — таємні ревнощі або лицарське прагнення заступитися за честь брата. (Життя зіграло з Тургенєвим свій жарт: засуджуючи вустами Базарова дуель як безглуздість, дворянський забобон, він у тому ж році почел для себе необхідним викликати на двобій Л. Толстого.

Слава Творцеві, у друзів вистачило мужності порозумітися, і дуель не відбулася.) Психологія дуелянтів, буває, не завжди ясна.

І в цьому випадку представляється, що обидві «причини» для Павла Петровича лише прийменник. Повалений у словесних баталіях, він іде ва-банк. Защемлене самолюбство вимагає задоволення: потрібний лише привід. Через брак можливості, як встарь, видерти Базарова батогами на стайні, він прибігає до «джентльменського» способу дозволу суперечки. Образа (навіть мниме) може бути знято лише кров’ю. І кров проливається, але…

З погляду звичайних подань про дуель і її наслідки все виглядає комічно. Павло Петрович злегка поранений у стегно, суперники відразу перетворюються один у лікаря, іншої — у пацієнта. Переляканий же секундант, лакей Петро, сам вимагає лікарської допомоги.

(У дуелі Онєгіна й Ленского секундантом теж виступає слуга, але в Пушкіна все серьезно.) В історії Павла Петровича його дуель із Базаровим — найбільш смішний епізод. І не він чи подвигнул пізніше Тургенєва висловити жаль: «А мене запевняють, що я на стороні «Батьків»…

Я, що у фігурі Павла Кірсанова навіть погрішив проти художньої правди й пересолив, довів до карикатури його недоліки, зробив його смішним!» (10,350). Не будемо, однак, поспішати погоджуватися з полемічним судженням письменника. Ця безглузда дуель виглядає в романі художньо переконливо.

Саме вона приносить бажаний дозвіл заплутаних відносин — всі утягнені в неї персонажі усвідомлюють фальшивість свого положення й бажають від її позбутися. Кірсанов визнає моральну перевагу Базарова, Базарів розуміє, що йому настав час їхати з Марьина, а Микола Петрович — що йому необхідно нарешті-те оформити свій шлюб з Фенечкой. Та й сама Фенечка, що раніше була не ладь пококетничать із «дохтуром», перелякавшись, остаточно переконується, що любить тільки Миколи Петровича. Комедійна ситуація дозволяється по^-комедійному благополучно. Але найбільше благотворно дуель подіяла на старшого Кірсанова. Вона допомогла йому зрозуміти й самого себе, і свої почуття до Фенечке, а виходить, і відносини із братом і, головне, Сбазаровим. Фенечка хвилювала Павла Петровича, вона була для нього якоюсь загадкою; він шукав у ній риси подібності зі своєї померлої улюбленої (виходить, романтичні мріяння не були зовсім далекі його «сухій» душі).

У Фенечке воскресла для нього Неллі Р. Але як із цієї «воскреслої» надійти, він не знав.

Безсумнівно, його бентежило те, що вона невінчана братова. А Базарів?

Отут Павло Петрович загордився себе захисником її честі й честі свого брата. Власний ризикований (але шляхетний же, джентльменський!) учинок і великодушність Базарова роблять на нього сильне враження. Щось здригнулося в замороженій душі старого аристократа; у ньому пробуджуються прості людські почуття: визнати перевагу іншого, до того ж у суспільній ієрархії варті нижче його, — моральний учинок. Визнати свою поразку — свідчення здатності до шляхетних рухів душі.

Тут Тургенєв немов прощає своєму героєві його панську пиху й інші негативні сторони його характеру, обумовлені середовищем і дурним вихованням. Проте, автор зберігає стосовно Павла Петровичу неупередженість і відома твердість справжнього художника-реаліста