Роздуми про Добро и Зло

На мою думку, людина — найдосконаліше Боже творіння, бо створена за образом і подобою Божою. Господь створив людину вільною, давши їй свобідну волю, тим самим наділивши її правом вибору. І ми маємо право вибирати добро або зло.

Україна довгі сотні років жила надією на краще майбутнє. Наші предки, натхненні і ведені цією надією, жертвували своїм життям, ішли на приниження, поневіряння і муки, щоб здобути для нас волю і незалежність. Сьогодні ми живемо у самостійній незалежній державі. Те, про що мріяли мільйони українців, здійснилося.

Але життя не поліпшилося. Чому? Річ у тім, що у нашій державі панує зло. Люди забули про своє земне призначення — творити добро, любити ближнього свого, як самого себе.

Забули про існування універсального морального правила: «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі». Занадто повільно повертаємося до втраченої духовності. Не маємо справжніх провідників і національних героїв.

У тому, що так живемо, винна влада, яка не дбає про свій народ, а тільки про власне збагачення. Таке, з дозволу сказати,»керівництво» змусило тисячі українців шукати кращої долі за кордоном. Діти ростуть без батьків, розлучаються сім’ї.

Старше покоління доведене до крайнього зубожіння і живе в очікуванні голодної смерті.

Освітяни, лікарі і культурно-освітні працівники — за межею бідності. І тільки дехто з-поміж сучасних українських багатіїв кидає крихти зі свого столу на утримання дитячих будинків та притулків для перестарілих. Ми, нащадки тих людей, які віддали своє життя за волю і незалежність України, повинні втілити їх надії у дійсність. Ми не маємо права змарнувати Богом даний дар свободи і нарікати, що тяжко, бідно, незвично, і що раніше було ліпше. Наші предки готували грунт для нас, ми маємо працювати на ньому, змінити владу, президента, поліпшити життя народу.

А ті, хто прийде після нас, будуть пожинати плоди. У тій праці є місце для кожного — і для вчителя, і для випускника, і для вченого, і для хлібороба…

«Доброту не купиш на базарі», — стверджував популярний у 70-ті роки поет-пісняр. Мені нерідко в різних життєвих ситуаціях доводилося згадувати ці слова. Часто відчуваєш жагу помститися за образу або ж потребу віддячити добрим учинком за проявлену до тебе увагу.

У першому випадку стримує розважливість, у другому — лінощі. А смак справжньої доброти так і залишається непізнаним. Особливо боюся фальшивої доброти, але хіба можна її уникнути? Когось із моїх приятелів дуже цікавив компакт-диск з піснями «Плачу Єремії».

Мій батько працює дистриб’ютором рекордингової компанії, тому дістати цю музику не складало для мене великих труднощів. Товариш не тямив себе від щастя та вдячності. Він готовий був виконати будь-яку мою забаганку, але я поблажливо поплескав його по плечу: «Свої люди — порахуємося». І цієї обіцянки, звичайно ж, не забув. Однокласник краще за всіх знав математику, але мав одну несучасну рису — вважав, що списування принижує людину.

За день до контрольної я підійшов до приятеля: «Маєш готові розв’язки?» — «Довелося посидіти», — посміхнувся він. «Тоді по руках: ти даєш мені розв’язки, а я забуваю про боржок». Обличчя друга вкрилося плямами. Він повільно дістав з портфеля компакт-диск і простягнув його мені.

Опустивши голову, пішов геть, але перед дверима зупинився: «Пробач, я забув тобі подякувати».

Гірким соромом пече мене згадка про цей випадок. Він допоміг мені усвідомити, що в жодному вчинку людини не буває подвійних стандартів, що навіть несвідомий егоїзм може назавжди зруйнувати дружбу і добро у стосунках між людьми.