Розкриття образа Івана Ілліча з повісті «Смерть Івана Ілліча»

Дійсно велика, філософська думка Л. Н. Толстого передана через оповідання про самих нецікавих, самих типових обивателів того часу.

Глибина цієї думки йде через все оповідання грандіозним тлом для незначного, маленького театру ляльок, якими є герої цього добутку. Член Судової палати Іван Ілліч Головін, женившись у свій час без любові, але досить вигідно для власного положення, робить дуже важливий крок у житті — переїзд.

Справи його на службі йдуть добре, і, на радість дружини, вони переїжджають у більше гідну й престижну квартиру Вся турбота й переживання із приводу покупки меблів, обстановки квартири посідають перше місце в помислах сім’ї: «Щоб було не гірше, ніж в інших». Які повинні бути стільці в їдальні, чи оббити рожевим кретоном вітальню, але все це повинне бути неодмінно «на рівні», а інакше кажучи, у точності повторити сотні таких же квартир. Так само це було в часи «застою» — килими, кришталь, стінка; так і в наш час — євроремонт. В усіх. Головне — престижно й гідно. Але є чи щастя в цих людей? Параска Федорівна, дружина, постійно «пиляє» Івана Ілліча, щоб той просувався по службі, як інших.

У дітей свої інтереси. А Іван Ілліч знаходить радість у смачному обіді й успіхах на роботі Толстой пише не про якусь випадкову сім’ю. Він показує покоління таких людей.

Їхня більшість. У чомусь оповідання Толстого — це проповідь духовної думки. Може бути, такий от Іван Ілліч, прочитавши сьогодні цю книгу, задумається, хто ж він є насправді: тільки чи чиновник, чоловік, батько — або є в нього більше високе призначення? Наш Іван Ілліч тільки перед самою смертю виявляє це велике.

А от за увесь час хвороби, та й взагалі за все життя не приходить йому така думка Прикрашаючи своє нове житло, Іван Ілліч підвішував модну картину, але зірвався й упав з висоти. «Зовсім вдало впав», тільки небагато ушкодив бік. Наш герой безтурботно сміється, але до читача вже доноситься грізна музика, лейтмотив провидіння, смерті. Сцена съеживается, герої стають мультиплікаційними, несправжніми Зачеплений бік час від часу став нагадувати про себе. Незабаром навіть смачна їжа перестала радувати члена Судової палати. Після їжі він став випробовувати жахливий біль.

Його скарги страшно дратували Параску Федорівну. Ніякої жалості, а тим більше любові до чоловіка вона не випробовувала. Але зате почувала величезну жалість до себе. Їй, з її шляхетним серцем, доводиться переносити всі дурні капризи свого розпещеного чоловіка, і тільки її чуйність дозволяє їй стримати роздратування й прихильно відповідати на його дурне ниття.

Кожний стриманий докір здавався їй величезним подвигом і самопожертвою Не бачачи пещення, чоловік теж намагався не починати розмову про хворобі, але коли, що схуд, з постійними болями, він уже не міг ходити на службу й різних бездарних лікарів призначали йому припарки, всі вже почали розуміти, що справа серйозне. І в сім’ї складається ще більш задушлива атмосфера, оскільки не зовсім заснула совість заважає дітям і дружині спокійно розважатися, як раніше. Діти, у душі скривджені на батька, лицемірно запитують його про здоров’я, дружина теж уважає своїм обов’язком поцікавитися, але єдиний, хто дійсно співчуває хворому, — буфетний мужик Гарасим. Він стає й доглядальницею біля постелі умирающе го, і утішником у його стражданнях. Безглузде прохання пана — тримати його ноги, мол, так йому легше, не викликає ні подиву, ні роздратування мужика. Він бачить перед собою не чиновника, не хазяїна, а насамперед умираючої людини, і радий хоч якось послужити йому Почуваючи себе тягарем, Іван Ілліч ще більше дратувався й вередував, але от той^-те-нарешті-те смерть-рятівниця наблизилася до нього.

Після довгої агонії раптом відбулося чудо — ніколи що не замислювалося про тім самому «великий», Іван Ілліч відчув невідоме для нього почуття всеосяжної любові й щастя. Він більше не був скривджений на черствість рідних, навпроти, він почував до них ніжність і з радістю прощався з ними. З радістю же він і відправився в чудесний, блискаючий мир, де, він знав, його люблять і зустрічають.

Тільки тепер знайшов він волю Але залишився його син, зустріч із яким після похорону скороминуща, але жахливо конкретна: «Це був маленький Іван Ілліч, якої Петро Іванович пам’ятав його в Правознавстві. Ока в нього минулого й заплакані й такі, які бувають у нечистих хлопчиків у чотирнадцять^-чотирнадцятьох-тринадцятеро-чотирнадцять років». Щодня на планеті вмирають тисячі Іванов Ильичей, але так само продовжують люди женитися й виходити заміж з розрахунку, ненавидіти один одного й ростити таких же дітей. Кожний думає, що здатно на подвиг.

А подвиги криються в самім звичайному житті, якщо вона освітлена, пронизана любов’ю й турботою оближних.