Рудин — людина минулого

Твір по літературі: Рудин — людина минулого

Романи И. С. Тургенєва містять у собі своєрідну піввікову історію російської інтелігенції. Письменник швидко вгадував нові потреби, нові ідеї, внесені в суспільну свідомість, і у своїх добутках неодмінно обертав (скільки дозволяли обставини) увага на питання, що стояло на черзі й уже смутно » щопочинала хвилювати суспільство».

Романи Тургенєва насичені фактами ідеології, культури, мистецтва — ними художник позначав рух часу. Але головним для Тургенєва завжди залишався новий тип людини, новий характер, що безпосередньо відбивав вплив історичної епохи на людську особистість. Пошуки героя — от що керувало романістом у зображенні різних поколінь росіянці інтелігенції

Герой у Тургенєва взятий у найбільш яскравих проявах. Любов, діяльність, боротьба, пошуки сенсу життя, у трагічних випадках загибель — так у самі значні моменти виявляється характер героя й визначається його людська цінність

Рудин робить із першого ж разу враження «людини чудового», незвичайного. Не можна віднести це на рахунок його зовнішності: «Увійшла людина років тридцяти п’яти, високого зросту, трохи сутулуватий, кучерявенький, смаглявий, з особою неправильним, але виразним і розумним, з рідким блиском у швидких темно-синіх очах, із прямим широким носом і красиво обкресленими губами. Плаття на ньому було не ново й вузько, немов він з нього виріс». Ніщо, здавалося, не розташовувало на його користь. Але дуже незабаром присутні відчувають різку незвичайність цієї нової для них особистості

Спочатку Рудин легко й добірно знищує в суперечці Пигасова, виявляючи дотепність і звичку до полеміки. Потім виявляє багато знань і начитаності. Але не цим він скоряє слухачів: «Рудин чи володів не вищою таємницею — музикою красномовства. Він умів, ударяючи по одним струнах серць, змушувати смутно дзенькати й тремтіти всі інші. Інший слухач, мабуть, і не розумів у точності, про що йшла мовлення; але груди його високо піднімалися, якісь завіси разверзались перед його очами, щось променисте загорялося спереду».

Рудин не тільки оратор і імпровізатор. На слухачів діє його захопленість винятково вищими інтересами. Людина не може, не повинен підкоряти своє життя тільки практичним цілям, турботам про існування, затверджує Рудин. Освіта, наука, сенс життя — от про що говорить Рудин так увлеченно, натхненно й поетично. Силу впливу Рудина на слухачів, переконання словом відчувають всі персонажі роману. Наталя відразу охоплена ще неясним їй самої почуттям, Басистов дивиться на Рудина як на вчителя, із захопленим обожнюванням, Олександра Павлівна простодушно ойкає й дивується «незвичайному розуму Рудина», Волинцев віддає йому належне й передчуває в ньому суперника, Ласунская тщеславится «своєю знахідкою», а неї приживав Пандалевский на свій лад оцінює здатності Рудина — «дуже спритна людина». Озлоблено й не визнає достоїнств Рудина один Пигасов — від заздрості й образи за свою поразку вспоре.

У цей перший вечір Рудин з’являється дійсно «світлою особистістю». Але автор уже злегка іронізує над ним, відзначаючи поблажливість Рудина, у якій позначається звичка вважати себе вище інших людей. Важливий і такий штрих: «Рудин почав розповідати. Розповідав він не зовсім вдало. В описах його бракувало фарб». Що це значить? Очевидно, Рудин менш сприйнятливий до яскравих вражень конкретного життя, чим до «загальних міркувань» И ще: Рудин «не вмів смішити», сам він сміється дуже рідко, і веселощі не прикрашають його — а чи доступно йому відчуття радості життя?

Нове судження зупиняє увага читача — виявляється, у Рудина немає чуття до рідної мови. Поки це тільки легкі тіньові штрихи, що не порушують загального світлого колориту образа, — у міру розвитку роману вони лягають густіше. У мовленнях Пигасова про Рудине чується вже не тільки образа ураженої людини. У його отрутні зауваження автор вкладає й деяку частку свого критицизму. Рудин зайнятий винятково вищими питаннями існування, він дуже розумно міркує про самопожертву, але, по суті, зосереджений тільки на своєму «я».

У першій же розмові Рудина з Наталею розкривається одне з головних протиріч його характеру. Тільки що напередодні Рудин говорив так натхненно про майбутнє, про сенс життя, і раптом з’являється перед нами втомленим — людиною, що не вірить ні у свої сили, ні в співчуття людей. Правда, досить заперечення здивованої Наталі — і Рудин корить себе за малодушність і знову проповідує необхідність робити справу. Але автор уже заронив у душу читача сумнів у тім, що слова Рудина погодяться зі справою, наміру — споступками.

Розвитку відносин Рудина й Наталі передує в романі історія любові Лежнева, у якій Рудин зіграв важливу роль. Найкращі наміри Рудина привели до зворотного результату: взявши на себе роль наставника Лежнева, він отруїв йому радість першої любові. Після оповідання про це читач підготовлений і до фіналу любові Наталі й Рудина.

Рудина неможливо дорікнути в удаванні — він щирий у своєму захопленні так само, як потім буде щирий у каятті й у самобичуванні. Лихо в тім-, що «з одним головою, як би вона сильна не була, людині важко довідатися навіть те, що в ньому самому відбувається…». И от розгортається історія, у якій герой роману втрачає на час героїчні риси

Рудин, як всі тургеневские герої, проходить через випробування любов’ю. Це почуття буває в Тургенєва те світлим, те трагичним і руйнівним, але завжди це сила, що оголює щиру натуру людини. Тут-Те й виявляється «головний», надуманий характер захоплення Рудина, недолік у нього природності й свіжості почуттів. Рудин не знає ні себе, ні Наталі, приймаючи її спочатку за дівчинку. Як дуже часто в Тургенєва, героїня поставлена в любові вище героя — цілісністю натури, безпосередністю почуття, безоглядністю в рішеннях. Наталя, у свої вісімнадцять років, без усякого життєвого досвіду, готова кинути будинок і проти бажання матері з’єднати долю з Рудиним. Але у відповідь на питання: «Як ви думаєте, що нам потрібне тепер робити?» — вона чує від Рудина: «Зрозуміло, скоритися». Багато гірких слів кидає Наталя Рудину: вона дорікає його в малодушності, боягузтві, у тім, що його високі слова далекі від справи. «Як я був жалюгідний і незначний перед нею!» — викликує Рудин після пояснення Снатальей.

Герой нібито розвінчаний. І однак з моменту раптового від’їзду Рудина з будинку Ласунской починається в романі зворотний рух — до виправдання героя. Міняється тональність оповідання, з авторського мовлення йде іронія, а в мовленнях Рудина знову звучить висока поезія — поезія незалежного й гордого скитальчества. Рудину приходить на пам’ять смішний, але шляхетний лицар — герой роману Сервантеса. Для Тур генева Дон-Кихот завжди був втіленням початків добра й самопожертви, і образ його виникає на цих сторінках не випадково.