Спецназ ГРУ

Серед підрозділів спеціального призначення армій країн світу, безумовно, особливе місце займає знаменитий та водночас тривалий час вкритий завісою таємності спецназ Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил СРСР. ПЕРШІ КРОКИ До 50-х років минулого століття в арсенали США, а згодом і інших країн НАТО у все більшій кількості стала надходити зброя масового ураження та засоби ЇЇ доставки, від виявлення та знищення яких залежала можливість існування, без перебільшення, загальновійськових з’єднань. Тому з’явилася потреба у створенні якісно нових підрозділів, які закидалися б у тил супротивника для вирішення таких завдань.

24 жовтня 1950 р. Директивою військового міністра СРСР було запропоновано «сформувати при загальновійськових і механізованих арміях, а також у деяких військових округах окремі роти спеціального призначення» . І вже до 1 травня 1951 р. таких підрозділів було 46 чисельністю по 120 осіб у кожному. Загальна чисельність особового складу рот армійського спецназу на той час становила 5520 осіб. Він повинен був виводитися в тил супротивника, виявляти та знищувати пускові установки ракет, арсенали, бази, авіацію на аеродромах, не допускати перегрупування військ, зривати перевезення військ і вантажів. Але, на жаль, у 1950-ті Радянська армія пережила чергове велике скорочення — дивізії, бригади і полки скорочувалися десятками і сотнями.

Не уникнув цього і спецназ ГРУ — було розформовано 35 рот СпП. Усього їх залишилося 11 на найважливіших операційних напрямках, з яких безпосередньо на території України були дислоковані три окремі роти спецпризначення: 36-та в 13-й загальновійськовій армії Прикарпатського ВО ; 77-ма у 8-й механізованій армії Прикарпатського ВО (м.

Житомир) та 78-ма у Таврійському ВО . У 1957 р. керівництво Збройних сил СРСР вирішило переформувати п’ять рот спецназу в батальйони.

Та згодом досвід проведення бойової підготовки та різних навчань підтвердив необхідність створення в системі ГРУ структур значно більших, ніж існуючі окремі батальйони, які змогли б вирішувати ширше коло завдань. Директивою Генерального штабу від 27 березня 1962 р. були введені штати окремих бригад спеціального призначення, і з цього ж року почалося формування 10 бригад, розгортання яких в основному завершилося до кінця 1963 р. У 1966 р. у Фюрстенберзі було сформоване з’єднання нового виду — 3-тя окрема бригада СпП. її головною відмінністю від вже існуючих було те, що вона мала у своєму складі окремі частини — окремі загони спеціального призначення . Ця бригада на той час була найбільш укомплектованою і перебувала у постійній бойовій готовності до виконання завдань. БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ Війну в Афганістані іноді називають війною втрачених можливостей.

Звичайно ж, вона в будь-якому разі була безперспективною в плані якоїсь тріумфальної перемоги. Однак, як вважають військові експерти, ситуацію там цілком можна було тримати під контролем Москви і майже без втрат. Розвідгрупам спецпризначення не так вже й складно було б влаштовувати засідки на караванних стежках, виявляти бази опозиції, вести спостереження за значними територіями.

Залишаючись невидимими, розвідники могли б викривати будь-яку ціль: чи то окремий загін, чи караван зі зброєю, чи верблюдів з наркотиками в мішках. А далі до справи підключалася б новітня військова техніка: керовані бомби, крилаті ракети високої точності, самонавідні снаряди самі б знаходили необхідну ціль. Не було б жодної потреби у нищівних бомбоштурмових ударах, атаках у повний зріст, кровопролитті з обох сторін. Конкретний снаряд влучав би в конкретного осла на конкретній стежці, а ракета величезної руйнівної сили не просто б потрапляла в ущелину, а точно влучала в печеру, де, приміром, містився б склад зі зброєю або наркотиками…

Але цього не сталося. Спецназ так і не одержав наказу реалізувати на практиці всі свої унікальні можливості, а радянська зброя високої точності так і залишилася припадати пилом в арсеналах. Перші роки бійці спецназу охороняли трубопроводи, супроводжували колони з різним вантажем, здійснювали охорону штабів і навіть ходили в атаку на ворожі позиції, чого вони не повинні були робити в принципі…

Однак приблизно із середини афганської епопеї хоча б частково вдалося направити роботу підрозділів спецназу в розвідувально-диверсійне русло, і на результати не довелося довго чекати. Як наслідок, спецназівці, діючи невеликими формуваннями, почали виконувати завдання, які раніше ставилися перед дивізіями і супроводжувалися кровопролитними операціями за участю авіації, артилерії, бронетехніки. Швидко з’ясувалося, що моджахеди, проти яких виявилися безсилими регулярні частини СА й урядові війська Кабула, самі не в змозі протистояти спецназу. З мобільними польовими підрозділами моджахедів вступили у двобій такі ж мобільні спецгрупи. Батальйон спецназу зазвичай виділяли для допомоги гарнізонам, що дислокувалися у тих або інших провінціях.

Тому вони одержали відповідні неофіційні назви: асабадський, гератський, джелалабадський, кандагарський тощо. Взагалі ж, коли в 1979 р. 40-ва армія входила в Афганістан, у її складі була тільки одна рота спецназу! У 1985 р. у складі армії вже було чотири батальйони спецназу, що входили до складу двох бригад.

А до кінця війни вона нараховувала 12 батальйонів, об’єднаних у шість бригад! Однак не відразу спецназ, незважаючи на свою професійну виучку, став тією грізною силою, якої побоювалися афганські партизани. Командос, які прибули з казарм у європейській частині СРСР, не знали секретів антипартизанської війни і не були готові до боїв у важких умовах Афганістану. Прикладом цього є трагедія асабадського батальйону.

Навчені в білоруських лісах атакувати ракетні бази й командні пункти НАТО, вони не вважали моджахедів небезпечним супротивником. Коли під Мараваром після атаки командос партизани стали швидко відступати в ущелину, спецназ дозволив себе заманити в пастку і був оточений переважаючими силами ворога. Із приблизно ЗО солдатів, які оборонялися до кінця, врятуватися вдалося лише двом. Згодом дії спецназу стали більш результативними.

Так, наприклад, у ніч з 13 на 14 квітня 1984 р. група спецназу під керівництвом лейтенанта С. Козлова, влаштувавши засідку на караванній стежці, знищила чотири автомобілі «сімург» і 47 заколотників, захопивши при цьому один автомобіль, велику кількість зброї та документів. Тривалий час цей результат був рекордним у 40-й армії. Наприкінці 1984 р. в районі Мазарічину в провінції Нангархар дві роти 154-го озСпП, якими керував командир загону майор Олексій Дементьєв, разом із загоном пуштунського племені Моманд дві доби чекали в засідці караван, який вийшов з Пакистану. Розвідники і пуштуни дали змогу каравану «розтягнутися» на всю глибину засідки, після чого розпочали його ліквідацію. Через кілька годин караван був повністю знищений, і серед трупів ішаків і коней було виявлено 220 убитих моджахедів.

Завдяки раптовості та грамотній організації засідки спецназівці не втратили жодної людини. У лютому 1985 р. афганській службі безпеки «ХАД» через свою агентуру вдалося організувати прибуття до невеликого кишлака найвпливовішого на сході Афганістану лідера опозиції Піші та ще кількох польових командирів нібито для проведення переговорів. Уночі в кишлак увійшов розвідзагін 154-го озСпП, який за короткий час у нічному бою знищив Пішу та ще 28 польових командирів разом з охороною. У результаті цієї зухвалої операції протягом місяця діяльність опозиції на сході Афганістану була зведена до нуля. У ніч із 20 на 21 вересня 1985 р. розвідгрупа СпП №333 173-го озСпП під командуванням старшого лейтенанта Сергія Кривенка, після висадки з вертольотів і проведення засідки на дорозі між н. п. Шер — джанака і м. Кандагаром, знищила автомобіль, в якому їхали чотири радники США з охороною.

Згодом із захоплених документів стало відомо ім’я одного з них — Чарльза Торнтона. З цього випадку радянська пропаганда витягла максимум можливого — у центральних газетах з’явилися статті про те, що американці засилають в Афганістан своїх військових представників. Однак не всі операції були настільки простими.

Доводилося вдаватися до раптових нестандартних дій. На території, які контролювалися супротивником, солдати проникали, видаючи себе за цивільних осіб — торговців у традиційному афганському одязі з бородами й фарбованим волоссям. Оскільки за радянськими базами та прилеглими дорогами постійно велося спостереження, командос не могли непомітно виїхати на операцію. Тому всупереч директивам начальства спецназ не віддавав захоплені «тойоти» і «сімурги». Сховані всередині ЗІЛІв і КРАЗІв, ці машини залишали бази як звичайний господарський конвой.

Потім у відповідному місці вони виїжджали на дороги і вже з ознаками «партизанського каравану» рухалися в потрібний район. Спецназ атакував і з повітря. Чотири вертольоти — два МІ-8 зі штурмовими групами й два МІ-24 підтримки вилітали двічі-тричі за добу. Іноді вони на 15-20 км заглиблювалися всередину Пакистана, а потім поверталися в Афганістан.

Кілька хвилин прикордонних порушень залишалися непоміченими пакистанцями. А за цей час вертольоти атакували афганських партизанів, які відпочивали після боїв. Під час однієї з таких операцій кандагарський спецназ захопив ракетний комплекс «Стінгер» — дуже небезпечний для вертольотів і мало відомий тоді радянським фахівцям.

Згодом вертольоти й командос виконували ризиковані рейди, щоб спровокувати операторів «Стінгерів» та ліквідувати їх. Часто застосовувався спосіб «ловити на живця». Прикладом може бути операція асабадського батальйону спецназу, проведена в 25 км від Асабада на висоті 1915 м над рівнем моря .

Уночі рота командос потайки зайняла позиції на горі, що височіла над кількома кишлаками, у яких розмістилися сильні угруповання партизанів. Атака на них призвела б до великих втрат. Замість цього командос укріпилися на вершині, приготували протипіхотні й керовані міни й розмістили крупнокаліберні кулемети. За день до цього вертоліт висадив, там дев’ять осіб. їх, звичайно ж, помітили партизани, які вирушили в гори, щоб знищити «нечисленний» пост. Спочатку вони потрапили на мінні поля, а потім під масований вогонь роти.

Справу завершили вертольоти, на афганській стороні залишилося зовсім небагато партизанів, здатних до нових боїв. Дії спецназу майже завжди були успішними. Моджахеди боялися його більше, ніж сильніших, але малорухомих підрозділів з важким озброєнням, більше, ніж вертольотів і літаків.

Це підтверджують і суми винагород, які партизанський командир Хекматіяр пропонував за голови офіцерів із загонів спецпризначення: за капітана С. Бреславського — 1 млн афгані, за майора В. Бикова — 2 млн . Як правило, спецназ діяв групами по 9 осіб; ротами по 37-40 солдатів кожна, розділеними на чотири групи на чолі з командиром; батальйонами — усього близько 150 осіб. Відмінна підготовка часто давала змогу радянським командос вигравати бої навіть із переважаючими силами супротивника. В одному такому випадку група з 16 спецназівців, повертаючись із завдання, була оточена 250 партизанами. У групі загинули й одержали поранення 11 осіб, але вона вирвалася з оточення, не залишивши на полі бою жодного пораненого, при цьому знищила понад 100 моджахедів.

Афганістан став для спецназівців не тільки джерелом тактичного досвіду. Вони мали змогу отримати там ще й, так би мовити, досвід повсякденний. У сутичках, особливо в ближньому бою, добре діяв пістолет Стечкіна АПС з глушником. На великих відстанях, у горах командос більш охоче застосовували карабіни СВД калібру 7,62 мм , ніж АК-74 калібру 5,45 мм.

Стали в пригоді також приціли й біноклі нічного бачення — влучний, як удень, вогонь командос викликав страх і паніку серед партизанів. Кожний солдат намагався дістати трофейний пістолет — додатковий шанс у випадку втрати основної зброї. Спецназ охоче користувався також західними біноклями й приладами нічного бачення, короткохвильовими радіостанціями.

Багато таких фактів згодом вплинули на тактику й оснащення радянських підрозділів спеціального призначення. У той період, коли дві бригади і окрема рота брали участь у бойових діях в Афганістані, в Радянському Союзі не припинялася робота з удосконалення структури частин спеціального призначення і бойової підготовки їх особового складу. Історики, які досліджували відкриті джерела, підрахували, що до початку 1990-х частини і з’єднання спеціального призначення ГРУ ГШ складалися з 14 бригад, 2 навчальних полків і більш як 20 окремих рот, не враховуючи частин спецназу ВМФ та інших «родинних» структур. На території України з їх складу дислокувалися три окремі бригади спецпризначення: 8-ма — ПрикВО , 9-та — КВО (м.

Кіровоград), 10-та — ОдВО , а також окремі роти загальновійськових і танкових армій . На початку 1990-х років частини і з’єднання спеціального призначення Радянської армії були значною силою з широкими можливостями, а за чисельністю та своїм якісним рівнем перевершували всі подібні іноземні формування. Але попереду був розпад Радянського Союзу, розподіл спецназу ГРУ між новими країнами пострадянського простору, бойові дії в Чечні та інших «гарячих точках», скорочення і реформування…

Але це вже тема для наступної розповіді. Микола Крючков Журнал «Камуфляж»