Тема честі людського достоїнства добутках Шолохова

Наприкінці 56р. М. А. Шолохов опублікував своє оповідання Доля людини. Це оповідання про просту людину на великій війні, що ціною втрати близьких, товаришів, своєю мужністю, героїзмом надав право на життя й волю батьківщині.

Андрій Соколов скромний трудівник, батько великого сімейства жив, працював і був щасливий, але гримнула війна. Соколів, як і тисячі інших, пішов на фронт.

І отут всі лиха війни нахлинули на нього: був контужений і потрапив у полон, кочував з одного концтабору в іншій, намагався бігти, але був пійманий Не раз смерть дивилася йому в очі, але російська гордість і людське достоїнство допомагали знаходити в собі мужності й завжди залишатися людиною. Коли комендант табору викликав Андрія до себе й загрожував, особисто розстріляти його, не втратив людську особу Андрій, не став пити за перемогу Німеччини, а сказав, що думав. І за це навіть садист-комендант, що особисто бив полонених щоранку, заповажав його й відпустив, нагородивши хлібом і салом.

Цей подарунок був розділений нарівно між всіма полоненими. Пізніше Андрій усе таки знаходить можливість бігти, прихопивши із собою інженера в чині майора, якого возив на машині.

Але Шолохов нам показує героїзм російської людини не тільки в боротьбі з ворогом. Страшне горе осягло Андрія Соколова ще до кінця війни від бомби, що потрапила в будинок, загинули дружина й дві дочки, а сина підстрелив снайпер уже в Берліні в самий день Перемоги, 9 травня 1945г. Здавалося, після всіх випробувань, що випали на частку однієї людини, він міг озлобитися, зламатися, замкнути в собі.

Але цього не трапилося: розуміючи, як важка втрата рідних і безрадісна самітність, вона всиновляє хлопчика Ванюшу 5 років, у якого війна відняла батьків. Андрій пригрів, ощасливив сирітську душу, і завдяки теплу й подяці дитини, сам почав вертатися до життя. Соколів говорить: Уночі те погладиш його сонного, волосенки у вихрах понюхаєш, і серце відходить, легшати, а то воно в мене закам’яніло від горя. Всією логікою свого оповідання Шолохов довів, що його герой не може бути зломлений життям, тому що в ньому є те, що зламати не можна: людське достоїнство, любов до життя, батьківщині, до людей, доброта, що допомагають жити, боротися, трудитися. Андрій Соколов насамперед думає про обов’язки перед близькими, товаришами, Батьківщиною, людством.

Це для нього не подвиг, а природна потреба И таких простих чудесних людей багато. Саме вони й виграли війну, і відновили зруйновану країну, щоб життя тривало далі й була краще, счастливее. Тому Андрій Соколов близький, зрозумілий і доріг нам завжди.

Читаєш оповідання, і здається, начебто прямо в душу тобі дивляться спустошені, як би «присипані попелом ока Андрія, які були наповнені такий неизбивной, смертною тугою». Але виявляється, що ці очі, що бачили борошна й загибель, що бачили дивовижно витонченого у своєму прагненні вбити в людях все людське ворога, на кожному кроці, що бачили в очі смерть, — не втратили здатності бачити й чуйно сприймати все чисте, прекрасне в природі, у навколишнім житті.

Серце Соколова виконано доброти до живого, до людей. Його потрясла доля маленької людини — Ванюшки, у чомусь схожа з його власною сумною долею. Багато страждань випало на частку Андрія Соколова: «Куди мене тільки не ганяли за 2 роки полону!

Половину Німеччини об’їхав за цей час, і в Саксонії був, на силікатному заводі працював, і в Рурской області був, на шахті вугіллячко відколювало, і в Баварії на грабарствах горб наживав» Але каторжну працю звірства фашистів не зломили його, не вбили в ньому почуття боргу, любов до рідної землі. Своїми руками задушив А. Соколов зрадника, що загрожував своєму взводному видати його німцям. Непохитно переніс Соколов всі борошна концтабору. Хтось доніс начальству «гіркі слова» Андрія про вазі каторжної праці. І от його привели до коменданта. Андрій розуміє, що от зараз, може бути через кілька хвилин, його вб’ють, але він не злякався, не став благати про пощаду, а навпаки.

«Схотілося мені їм, проклятим, показати, що в мене є своє російське достоїнство й гордість і що в худобину вони мене не перетворили, як не намагалися». Незвичайна мужність і достоїнство, з яким Соколов поводився, викликали повагу навіть у фашиста, що прихильно подарував Андрієві життя, маленький буханець хліба й ще більш маленький шматок сала. Андрій Соколов розумів, що тільки підтримка товаришів допомогла йому вижити, і, повернувшись у барак, Андрій ділить добутий хліб з усіма нарівно. З перших хвилин полону Соколова не залишала думка про втечу. Перший раз втеча не вдалася, але в другий раз Андрій не тільки сам вирвався з полону, але й привіз із собою «німця, інженера в чині майора армії» з дуже важливими документами. Поправившись у госпіталі, Андрій вертається додому, але тут нове важке горе звалюється на його плечі: загибель дружини й дочок.

Соколів знову вертається а фронт і там довідається про геройську загибель сина, що залишався останньою радістю й опорою в його життя Зустріч із Ванюшею зіграла більшу роль у житті А. Соколова. Цей хлопець-сирота, з «світлими, як небушко, очами», пожвавив його душу.

Всю свою батьківську любов, всю теплоту свого серця Андрій віддає цьому хлопчаті. Зустріч цих двох людей, всі, що втратили в роки війни, допомагає їм обом «видюжить». Написано багато добутків, але, на мій погляд, у жодній книзі так не відбита сила духу радянської людини, як в оповіданні М. Шолохова «СЧ». Скільки їх, відомих і безіменних героїв, про які вже написані або тільки ще пишуться книги й вірші. Ми завжди залишимося в неоплатному боргу перед людьми. Защитившими мир від фашизму, перед солдатами, їхніми матерями й удовами.

Вони завжди жили й будуть жити в пам’яті народу, завжди будуть прикладом для нас, молодих. Саме до нас звернені слова «Реквієму» Р. Рождественського:

Не плачте! У горлі стримаєте Стогони. Пам’яті полеглих Будьте гідні, Вічно гідні.