Тема війни в сучасній літературі

Твір по літературі: Тема війни в сучасній літературі

Найбільшим поетичним добутком про Велику Вітчизняну війну є поема Олександра Твардовского «Василь Теркин».

З того трагічного й героїчного часу вже пройшло багато років, але «Василя Теркина» читають усе з тим же інтересом, тому що в цьому добутку знайшов відбиття великий подвиг нашого народу, що переміг германський фашизм

Така поема могла народитися в серце поета тільки на війні, учасником якої був автор. Навіть заздалегідь не знаючи про даний факт, читач догадається про це в процесі читання. Настільки точно й виразно запам’ятав поет всі обставини солдатського побуту, переживання фронтовика — від любові до рідного краю до звички спати в шапці. Добутком саме воєнного часу поему Твардовского робить насамперед зв’язок змісту й форми поеми з тим станом душі, у якому вона перебувала в солдатів тої великої війни

Важливий момент поеми, я вважаю, полягає в тому, що поет відобразив протистояння фашизму всіх народів, що населяють Росію, що тоді ще входили до складу Радянського Союзу. Єдність всіх націй і народностей допомогло здолати сильного ворога. Усі розуміли, що від перемоги залежить їхнє подальше існування на землі. Гітлер адже хотів знищити цілі народи. Герой Твардовского сказав про цьому простими, всім словами, що запам’яталися:

Бій іде святий і правий

Смертний бій не заради слави,

Заради життя на землі…

Вираженням єдності народного духу саме й з’явилася поема Твардовского. Поет спеціально вибрав для поеми самий що не є просту народну мову. Він це зробив для того, щоб його слова й думки дійшли до кожного співвітчизника. Коли, наприклад, Василь Теркин говорив своїм товаришам-бійцям про те, що

…Росію, матір-бабу,

Нам втрачати не можна ніяк.

Наші діди, наші діти,

Наші онуки не велять, —

Ці слова міг повторити разом з ним і уральським сталеваром, і селянин із Сибіру, і білоруський партизан, і вчений з Москви

Поет разом зі своїм героєм пережив всі тяготи й гіркоту війни. Правдиво описує він драму відступу нашої армії, солдатський побут, страх смерті, горі бійця, що поспішає в тільки що звільнене рідне село й довідається, що немає в нього більше ні будинку, ні рідних. Не можна равнодушно читати рядка про те, як

… бездомний і безрідний,

Повернувшись у батальйон,

Їв солдат свій суп холодний

Після всіх, і плакав він

На краю сухої канави,

З гіркої, дитячій тремтінням рота,

Плакав, сидячи з ложкою в правої,

Із хлібом у лівої, — сирота

Правда, що несе в собі поема Твардовского, часто буває дуже гірка, але ніколи не буває холодна. Вона завжди зігріта серцевим теплом автора, його співчуттям до солдатів нашої армії й взагалі до «нашим» — це добре слово того воєнного часу не раз звучить у поемі. Мені подобається, що любов і доброта присутні тут не у вигляді якихось спеціальних пояснень, а просто живуть у кожному слові, у кожній інтонації

Подивитися — і впрямь — хлопці!

Як, по правді, жовторотий

ЧиНеодружений він, одружений,

Цей стрижений народ…

Повз їхні скроні чубатих,

Біля їх мальчишьих око

Смерть у бої свистіла часто

И чи мине цього разу?

Всі ці хлопці, не крім самого Теркина, — прості люди, і показані вони в самих буденних обставинах. Автор спеціально уникає описувати героїчні моменти, тому що по своєму досвіді знає: війна — це важка робота. У нього «дрімає, скорчившись, піхота, сунувши руки в рукави» або «посипає дощик рідкий, кашель злої терзає груди. Ні клаптика рідної газетки — козячу ніжку загорнути». Розмови бійці заводять зовсім не на «високі» теми — наприклад, про перевагу чобота перед валянком. І закінчують вони свою » війну-роботу» не під колонами рейхстагу, не на святковому параді, а там, де в Росії звичайно закінчуються всякі жнива, — вбане.

Отже, символом народу-переможця став у поемі Твардовского звичайна людина, рядовий солдат. Поет зробив його переживання зрозумілими й близькими для нас, його нащадків. Ми ставимося до його Василя Теркину із вдячністю й любов’ю. Цими ж достоїнствами й ще своїм демократизмом «книга для бійця» стала близька й читачам-фронтовикам

Відомо, що для творів мистецтва час є самим головним критиком, і багато книг не витримують цього жорстокого випробування. Наш час теж не остання віха на шляху добутку Твардовского. Можливо, що випливають покоління росіян будуть читати її під яким-небудь іншим кутом зору. Але я впевнений, що поема буде однаково читатися, тому що розмова в ній іде про неминущі цінності нашого життя — батьківщині, добрі, правді. Автор, немов передбачаючи майбутнє життя свого добутку, кінець поеми зробив напуттям:

Повість пам’ятного часу,

Цю книгу про бійця

Я и почав із середини

И закінчив без кінця

З думкою, може, сміливої

Присвятити улюблена праця

Полеглі пам’яті священної,

Всім друзям пори військової,

Всім серцям, чий дорогий суд

Я вважаю, що Твардовский зовсім прав — теперішня поезія не має ні кінця, ні початку. А якщо вона породжена роздумами про долю й ратний подвиг цілого народу, те й поготів може розраховувати на вічність