Тема життя й смерті в лірику А. С. Пушкіна Пушкін А. З

Тема життя й смерті в лірику А. С. Пушкіна
У своїй творчості А. С. Пушкін не раз зверталася до теми життя й смерті. Багато хто його добутки піднімають цю проблему; як кожна людина, поет намагається зрозуміти й осмислити навколишній світ, осягти таємницю безсмертя

Еволюція світогляду, сприйняття життя й смерті Пушкіна йшла протягом усього творчого шляху поета

У ліцейські роки Пушкін впивається своєю молодістю, його вірші не обтяжують думки про смерть, про безвихідність життя, він безтурботний і весел

Під стіл холодних мудреців,

Ми полем опануємо,

Під стіл учених дурнів!

Без них ми жити вміємо,

Писав юний поет у вірші «Бенкетуючі студенти», 1814 рік. Ті ж мотиви звучать у добутку 1817 року «Кривцову»:

Не лякай нас, милий друг,

Труни близьким новосіллям:

Право, нам таким неробством

Займатися ніколи.

Юність повна життя — життя повне радості. Девіз всіх ліцеїстів: «Поки живеться нам, живи!..» У захопленій радості, радісному забутті, здається, проходять дні Пушкіна. І серед цих насолод юності поет пише «Мій заповіт друзям», 1815 рік. Звідки думки про смерть виникають у зовсім ще недосвідченого, що не познали життя поета? І хоча вірш повністю відповідає анакреонтическому настрою ліцеїстів, епікурейської філософії, що зробила вплив на лірику того періоду, у ньому звучать і елегійні мотиви сумуй, романтичного самітності:

І нехай на труні, де співак

Зникне в гаях Гелікона,

Напише випадний ваш різець:

«Тут дрімає юнак — мудрець,

Вихованець млостей і Аполлона».

Тут, правда ще дуже невиразно, покладений початок тому творчому шляху, що приведе поета до написання «Пам’ятника», і тут же, може бути вперше, Пушкін замислюється обессмертии.

Але от ліцей за, і поет вступає в нове життя, його зустрічають уже більше серйозні, реальні проблеми, жорстокий мир, що вимагає величезної сили волі, щоб не втратитися серед «мчащихся» і «кучерявих хмар» і «бісів», щоб їх «жалібний плач» не «надривав серце», щоб «злісний геній» і його «уїдливі мовлення» не змогли поневолити, не змогли керувати поетом

В 1823 році, під час південного посилання, поет переживає глибоку кризу, пов’язаний із крахом поетичних надій на те, що «над батьківщиною волі освіченої» зійде «прекрасна зоря». У результаті цього Пушкін пише вірш «Віз життя»:

Хоч важко часом у ній тягар,

Віз на ходу легкий;

Ямщик лихий, сиве час,

Везе, не злізе з передка.

Тягар життя важко для поета, але разом з тим він визнає повну владу часу. Ліричний герой пушкінської поезії не повстає проти «сивого ямщика», так буде й у вірші «Пора, мій друг, пора», 1834 рік

Летять за днями дні, і щогодини несе

Часточку буття. А ми з тобою вдвох

Припускаємо жити…

І глядь — саме вмремо

Уже в 1828 році Пушкін пише: «Дарунок даремний, дарунок випадковий…». Тепер життя — це не тільки «важкий тягар», а даремний дарунок «ворожої влади». Для поета зараз життя — марна річ, його «серце порожньо», «дозвільний розум». Чудово, що життя дароване йому «ворожим» духом, що схвилював розум сомненьем, душу наповнивши пристрастю. Це підсумок, якийсь етап життя, що поет пройшов у своїй творчості, адже вірш була написана 26 травня — у день народження поета, у день, коли на розум повинні приходити найяснішої думки

У цьому ж році Пушкін створив » чиБроджу я уздовж вулиць шумних». Невідворотність смерті, постійні думки про неї неотвязно випливають за поетом. Він, міркуючи про безсмертя, знаходить його в майбутнім поколінні:

Дитини ль милого пещу,

Уже я думаю: прости!

Тобі я місце уступаю:

Мені час жевріти, тобі — цвісти

Також безсмертя Пушкін бачить у злитті із природою, у тім, щоб після смерті перетворитися в невід’ємну частину «милої межі». І тут знову є присутнім думка про невідворотну владу часу над людиною, вона вільне розпоряджатися долею його за своїм розсудом:

І де мені смерть пошле доля?

У чи бої, у мандрівці, у хвилях?

Або сусідня долина

Мій прийме охладелий порох?..

Безсмертя… Міркуючи над цією темою, поет доходить такого висновку: життя кінчається, а смерть, можливо, лише етап життя. Пушкіна не обмежується рамками земного життя однієї людини — безсмертя кожного в його онуках і правнуках — у його потомстві. Так, поет не побачить «могутній, пізній вік» «младого, незнайомого плем’я», але він воскресне з небуття, коли, «із приятельської бесіди вертаючись» «веселих і приємних думок полн», нащадок поета про нього «згадає», — так Пушкіна писав у вірші «Знову я відвідав», 1835 рік

Але своє безсмертя поет бачить не тільки в продовженні роду, але й у самій творчості, у поезії. В «Пам’ятнику» поет пророкує собі безсмертя в століттях:

Ні, весь я не вмру — душу в заповітній лірі Мій порох переживе й тленья втече, И славний буду я, доки в підмісячному світі Живий буде хоч один пиит.

Поет міркує про смерть і життя, про роль людини у світі, про його долю у світовому пристрої життя, про безсмертя. Людина в пушкінській поезії подвластен часу, але не жалюгідний. Людина велика як людина — не зрячи Бєлінський говорив про поезію, «наповненої гуманізмом», що піднімає людини.