Твір на тему: Ліричність поезії В. Симоненка

Ліричній поезії взагалі протипоказане занадто доскіпливе аналізування, намагання пояснити кожен троп, кожен образ, часто й так цілком зрозумілий дітям. Розбирати надто докладно поезію В. Симоненка, прозору щодо форми, засобів образності, особливо небажано.

ПоетичнО, образно сказав про свою любов поет у вірші «Україні». Хай учні подумають кілька хвилин і знайдуть образи, в яких найглибше розкривається головна думка цієї поезії. Можна прочитати — весь чи уривки — вірш «Грудочка землі», показати, як перші зерна любові до рідного краю засіваються в людській душі, коли ще мала дитина милується природою, серед якої зростає:

Ще в дитинстві я ходив у трави, В гомінливі трепетні ліси, Де дуби мовчали величаво У краплинках ранньої роси.

Краса природи зливається з красою рідного слова, пісень, «замріяних і ніжних», у яких «дзвеніло щастя непочате», а співали ці пісні дівчата, як «ішли у поле на жнива». Оці прикмети — чудова природа, пісня, праця, люди, чесні й роботящі, і є те, що складає світлий образ Батьківщини, з якою поет хоче ділити «радощі, турботи і жалі». І в його грудях стукотить, як серце, «грудочка любимої землі». Тут доцільно пригадати Малишкову «Баладу про колосок» — про те, як, ідучи на фронт, боєць узяв грудочку рідної землі і від солдатського поту й крові проріс із неї колосок, який нагадав рідний край, хату й колос у залишеному полі.

Вірш «Україні» — це поетична декларація, в якій автор говорить про свою злитність з Україною, з її долею. Оптимістично, піднесено й щиро звучить вірш «Люди — прекрасні», в якому поет розкриває свою жадобу життя, творчості, любов до рідної землі та її людей:

Люди — прекрасні. Земля — мов казка. Кращого сокця ніде нема. Загруз я по серце У землю в’язко.

Вона мене цупко трима.

Тут метафора загруз по серце у землю розкриває щонайтісніший зв’язок поета з рідною землею. Він закликає не бути байдужим, залишити по собі добру пам’ять, щоб не сказали люди — «їх на землі не було». Тому й попереджає ліричний герой недругів «одійдіте», друзів просить «зачекати на путі».

Отже, коли людина говорить з матір’ю-Україною,- то й усі інші країни — америки, росії мають не втручатися в цю розмову. Поет немов клянеться у вірності Батьківщині, прагне віддати їй усе: працю, творчість, всього себе:

Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю… І заключний акорд вірша: Я проллюся капелькою крові На твоє червоне знамено.

Ці рядки писалися в роки, коли звучали облудні звинувачення у націоналізмі. Отож занадто пильні критики вчепилися за «перебільшене почуття національного», за «зневагу до братньої Росії», згадки про яку, як бачимо, у вірші немає,- і друкувався він без кількох строф. Зараз, відтворений повніс-I тю, він звучить як високопатріотичний твір, захоплює безмежною любов’ю до України, щирістю почуття.

Сила його — в цьому, а також у простоті образності форми — тієї простоти, за якою ховається напружена праця, яка й свідчить про справжню художню довершеність. У вірші Україна виступає не в якійсь хуторянській окремішності, а в світових обширах. І боротьба за її незалежність, за її життя і права «гримить над світом». Боротьба ця нелегка, що підкреслює епітет люта битва.

Роздуми над гірким минулим, тривога за сучасне народу, бо вже було видно, що короткочасна ейфорія «відлиги» завертає на морози, змушували поета замислитись і над тим, що є першопричиною зла, хто винен у пережитій трагедії. Ще у вірші «Пророцтво 17-го року» В. Симоненко гнівно звертається до «катів і тиранів» з попередженням про грядущу покару. Цій же темі присвячений вірш «Де зараз ви, кати мого народу?», який звучить, з одного боку, як гнівна інвектива «катам», «перевертням і приблудам», а з другого — як утвердження вічності, безсмертя українського народу.

Це вірш високої шевченківської напруги, поетична декларація, експресивна, сповнена твердої віри в майбутнє рідного краю.