Твір на вільну тему: Зйомочний майданчик Штемварде

Я виросла у Штемварде, маленькому селі в Зюдгольштейні, приблизно в 20 кілометрах від Гамбурга. Мені було десь 13-14 років, коли одного дня нашою сільською вулицею проїхали чужі вантажівки та зупинились на польовій дорозі до Кронсхорсту. Спочатку ніхто не знав, що ж це означало, але потім чутки поширились зі швидкістю вітру: у нас будуть знімати фільм, справжній кінофільм, з відомими акторами.

В той час були як раз канікули, та ми, діти, пленталися щодня вже з раннього ранку до кронсхорстської дороги, щоб не пропустити нічого з великої події.

На акторів треба було ще певний час чекати, оскільки спочатку наша польова дорога мала перетворитися у російське село: тут стояла дерев’яна хатина, там — вкритий соломою будинок, напроти — громадський будинок з різьбленими колонами біля входу, поруч — зруйнована стіна будинку, перед якою було навалено обвуглені та розбиті цеглини. Навіть дерева було висаджено та на дивно високих палях розташовані шпаківні. Посередині цього села стояла біла церква з сяючою золотом маківкою, з рогів якої вже обсипалась штукатурка. І все це відбувалось, можна сказати, вмить.

Ще не пройшло й тижня, а між Штемварде та Кронсхорстом стояло вже це старе російське село, ніби воно стояло тут вже вічно. Це’було так лише, коли на нього дивились з боку Штемварде, коли ж підходили з боку Кронсхорста, тоді не бачили нічого. Крім риштування, відтяжок та опорних стовпів.

Усе село було лише фасадом: як тільки хтось заходив у якісь двері, то зразу ж знов опинявся на вулиці.

Коли пізніше знімали, ми сміялися до упаду, коли Гансйорг Фельми, один з головних виконавців, втікаючи від свої переслідувачів, забігав у спасаючу будівлю, закривав за собою двері, та… стояв на вулиці. І це не один раз, а знов і знов, поки режисер не був задоволений сценою. І солдати, які його переслідували, мали кожного разу бігти назад, в кінець вулиці, щоб знову гнатися за втікачем.

На кронсхорстській дорозі вони, очевидно, не могли спіймати його. Це трапилось лише у крогманських лугах, нашому маленькому сільському лісі, де ми грались у розбійників та жандармів чи індійців. У фільмі це були українські ліси. Там був споруджений блокгауз, перед яким Гансйорг Фельми грав маленькому хлопчикові на флейті.

Але не було чути жодного звуку.

Перед будинком мала пастися коза. Але кожного разу, як тільки стукали хлопавкою, вона злякано поверталася спиною до камери і намагалася втекти. Одному з нас було дозволено тоді сидіти за стіною будинку та давати їй з вікна пучки листя. Тоді вона, врешті, знімалася також. Через цю козу солдати, які вже довго бігали на кронсхорстській дорозі, мусили вистрибувати з кущів та грати на флейті — ловити Фельми.

Але через два знімальні дні й ця сцена була «в ящику». У фільмі це відбувалося менш ніж 5 хвилин. Тоді ми змогли тільки наполовину зрозуміти дію фільму. Набагато пізніше, коли російське село та блокгауз вже давно були знесені, ми подивилися фільм у. кінотеатрі.

Він називався «Неспокійна ніч», та йшлося у ньому про війну. Він був дуже сумний. Гансйорг Фельми називався в ньому Барановсь-ким та грав солдата, який через кохання до однієї жінки дезертирував, був заарештований та засуджений до смерті.

І хоч я була тоді присутня при зйомках, хоч бачила на власні очі, як актор Фельми довго вибігав через двері будинку на вулицю, у кіно я полегшено зітхнула, коли втікаючий Барановський досяг рятуючого будинку, та плакала, коли його все ж вистежили солдати в українських лісах.