Твір по оповіданню Бориса Грінченко «Олеся»

Оповідання «Олеся» починається з розповіді про далекі часи. Невеличке українське село розташоване серед боліт Волині. Татари та турки, які робили набіги на нашу землю, часто обминали це поселення, бо воно ховалося поміж лісів.

В одній із хатин проживав старий козак Данило. Колись він хоробро воював проти всіляких зайд, був добрим запорозьким козаком, але довелося йому зазнати й неволі. Потрапив Данило в турецький полон, багато літ довелося там пробути, аж поки не визволили з рабства козаки. Повернувшись у рідне село, став розводити бджіл, господарювати. Жінка його давно померла, і він прийняв до себе двох сиріт: дівчинку Олесю та хлопця-стрибунця Михайлика.

Олеся була старшенькою, мала уже років шістнадцять. Жили вони в дружбі та згоді. Дід Данило часто розказував про турецьку неволю, діти уважно його слухали.

Часто ті розповіді закінчувались згадкою про те, як Данило знайшов дітей після нападу татарів на село: «Прийшов ранок. Пішов я поміж трупами і знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав і плакав біля мертвої матері.

Тут і батько твій був з розрубаною головою… і твій тут батько й мати були, Олесю, мертві… А тебе вже я потім знайшов у лісі. Ти забігла якось туди…» Велике враження на дітей справляли не лише спогади, а й дідові слова, які глибоко запали в серце Олесі: «Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя».

Якось у неділю діти зібрались по ягоди. Дід попереджав, щоб вони тільки не йшли до багновища. Довго старий дивився дітям услід, немов відчував щось недобре.

Коли діти відійшли від села верстов з п’ять, то Михайлик побачив у степу чужих людей на конях — то були татари. Олеся їх упізнала:

«Татари! Вони приїхали на Вкраїну палити села, убивати або забирати в неволю людей. Ось-ось вони побачать їх і заберуть. Олеся вхопила Михайлика за руку і мовчки потягла в кущі».

Дівчинка здогадувалась, що татари шукають село. І як тільки побачать його, то спалять хати, людей пограбують, старих повбивають, а молодих заберуть в полон. Треба якось попередити людей, і Олеся вирішує послати Михайлика в село. «Братику! Біжи лісом додому, скажи дідусеві, що йдуть татари.

Чуєш?.. Біжи, а то дідуся вб’ють», і Михайлик щодуху побіг.

А Олеся вирішила, поки Михайлик добіжить, якось затримати татар. Вона вийшла з-за куща і пішла попід лісом у протилежний бік від села. Вороги, помітивши дівчинку, кинулися до неї, наказали показати дорогу. Олеся погодилась і повела їх за собою. Довго кружляли вони поміж болотами, а потім дівчинка зупинилась і сказала: «Я не поведу вас далі, хоч би ви й убили мене.

Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль». Татарин ударив Олесю ножем у груди, вона упала, «її голівонька схилилась, і чиста душа покинула тіло». Тим часом Михайлик попередив односельців і ті швидко повтікали в ліс, просиділи там цілий день. Коли закінчились харчі, вони повернулися додому, і дід Данило умовив пошукати Олесю.

У лісі, серед болота, люди побачили коней. Татар там не було . Дід натрапив, на тіло Олесі — дівчинка лежала з арканом на шиї.

Люди зрозуміли, що вона своєю смертю врятувала їх усіх. «Зробили мари з гілок і понесли дороге тіло додому».

Другого дня всім селом ховали Олесю. Над її могилою дід Данило сказав: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життяі Дай, Боже, всякому такої смерті!» Ці слова має запам’ятати кожен, хто хоче прожити життя як вірний син рідної землі.

Оповідання «Олеся» — невеличке, його можна повністю прочитати на уроці. Воно може справити велике враження, коли вчитель прочитає цей твір сам,- виразно, емоційно, з глибоким почуттям.