Твір по оповіданню О. П. Чехова «Іонич»

У російській літературі досить часто письменники торкалися таких тем, які були актуальні для будь-якої епохи. Такі проблеми, порушені класиками, як поняття про добро й зло, пошуки сенсу життя, вплив навколишнього середовища на особистість людини й інші, завжди стояли в центрі уваги російської літератури. Чехів найбільше яськрава показав процес зміни людської душі під впливам середовища й прожитого років.

Хто не думав замолоду про такі піднесені ідеали, як честь, рівність, братерства, валя, не мріяв про працю на користь суспільства.

Але проходять роки, і людина внутрішньо міняється, бажаючи тільки спокою й ситого, забезпеченого життя. Чехів перший розкрив соціальні причини цієї хвароби в оповіданні » Ионыч «. Дмитро Старців, молодий, талановитий лікар, приїжджає на роботу після закінчення університету в губернське місто С. і знаходить собі місце в Дялиже, у дев’яти верстах від містО.

Старців всіма силами намагається бути корисним людям, він майже не буває в місті, увесь свій час віддає роботі. Робота становить зміст його життя, заради її він готовий забути про розваги, тому він багато трудиться, не знаючи відпочинку. Але Чехов в іншому оповіданні висловив дуже вірну думку, що найчастіше досить швидко черствіють учителі й лікарі.

Одноманітні будні, наповнені неськінченними хварими, спочатку не дратують Старцева. Йому радять, як утвареному й інтелігентній людині, частіше бувати в місті, записатися в клуб, вхід куди був доступний тільки верхівці міста, його знайомлять із сім’єю Туркиных, на думку місцевих обивателів, самої талановитої й незвичайної. Чехів невеликими штрихами малює цю «талановитість».

Плоські гостроти глави сімейства Івана Петровича, бездарна гра дочки Катерины й надумані романи її матері зрозумілі Старцеву, але все-таки після лікарні, брудних мужиків приємно й спокійно було сидіти в м’яких кріслах і ні про що не думати. Лише через рік приїхавши до них знову, Старців потім все частіше й частіше навідується в цей гостинний будинок.

Він закоханий у дочку Туркиных, которувд у сімейному колі називають Котиком. Дмитро ревнує, із працею переносить розлуку, готовий на все для неї, але Котик лише кокетує зі Старцевым, не відповідаючи на палкі почуття закоханого. Старців розуміє, що йому, дорослій людині, непристойно тягатися по цвинтарях, одержувати записочки, як жовторотому гімназистові, але проте він носиться по всьому місту, розшукуючи фрак, щоб зробити речення Туркиной. Але навіть наприкінці цього нетривалого роману Старцевым, бути може, непомітно для нього, опановує тверезий розрахунок .

Після відмови доктор переживає не занадто довго. Йому було всього лише «небагато соромно», що всі так нерозумно й вульгарно ськінчилося. Раніше в місті Старцева кликали «поляк надутий», тим самим підкреслюючи, що він чужий у цьому місті. Старців рідко з ким розмовляв у клубі, а частіше мовчачи їв, уткнувшись у тарілку, тому що, про що б він не говарив, обивателями все сприймалася як особиста образО.

Коли Старців намагався говарити про користь праці, те кожний почував у цьому докір собі. Обивателі міста рівно нічого не робили. День за вдень у них ішов на карти, збіговиська, неробства. Ї де з міста Котик, Старців равнодушно довідається про цю втрату, згадуючи тільки одне: «Ськільки турбот, однак». Із цього часу Дмитро втрачає інтерес до роботи. У місті в нього величезна практика, йому добре платять за візити.

Він по вечорах любить уважати гроші, які заробив за день.

У нього з’являються «необразливі» страстишки: гра у віст, обжерливість, жадібність, байдужість. Він уже не співчуває ближнім, як раніше, і дозваляє собі кричати на хварих і стукає ціпком. У місті його вже по-домашньому називають «Ионычем», тим самим приймаючи його у сває середовище. Чехів, показуючи «кращу»- у місті сім’ю Туркиных, як би підвадить нас слідом за Старцевым до висновку: «Якщо сама талановита сім’я так бездарна й дурна, те який же все місто?» Ще гірше, ніж Туркины, тому що. у цьому милому сімействі є наліт хоч якоїсь інтелігентності.

Старців не мав сім’ї, він, мабуть, просто заради задовалення й не знаючи, що робити із грошима, стварював собі щиросердечний комфорт, ськуповуючи нерухомість.

Чехів нас попереджає: «Не піддавайтеся згубному впливу середовища, не віддавайте сваїх ідеалів, бережіть у собі людини». Процес духовного вмирання Старцева тим тягостнее, що він цілком усвідомлює, у яке мерзенне болото поринає, але не намагається боротися. Ськаржачись на навколишнє середовище, вано мириться з нею.

Навіть спогаду про любов не можуть розбудити напівсплячу душу Старцева. Котик, повернувшись, бачить Старцева іншим, але їй хочеться заміж, тому вана чіпляється за минулі світлі мрії. Старців же утомилося думає: «Добре, що я на ній не женився».

Йому вже не подобалося: і як сидить на ній плаття, і її манери, і абсолютно все в ній — справа в тому, що Старців уже давно вмер душою, і ніщо не може вивести його з духовної спячки. Йому не жаль молодості, любові, що не збулися надій.

Чехів написав історію важкої соціальної хвароби новаї форми, що давно вивчала російська літературО. Ім’я цієї хвароби — духовна деградація особистості. Як досвідчений лікар Старців міг би поставити собі діагноз: розпад особистості в результаті втрати життєвих ідеалів. Чехів, розуміючи трагізм дріб’язковаї дійсності, не раз у сваїх оповіданнях повторював: «Немає нічого тоськливее, оськорбительнее пэшлости людського існування».

Високу оцінку Чехову дали не тільки його сучасники, але й письменники двадцятого століття. Олексій Толстої ськазав: «Чехов — це Пушкін у прозі». І я думаю, що із цим твердженням не можна не погодитися. Художні відкриття Чехова, майстри оповідання, вражали його сучасників.

Лев Толстої дав дуже високу оцінку Чехову. «Яка чудова мова!.. Ніхто з нас: ні Достоєвський, ні Тургенєв, ні Гончарів, ні я не могли б так писати», — затверджував Лев Толстої.