Твоя війна Лінія зв’язку Історію надіслав

Твоя війна Лінія зв’язку Історію надіслав Павло Філатов Він народився у великому селі Новосибірської області, у районному центрі Ординск, у бідній селянській родині. Осиротіли вони із сестрою рано: батько вмер в 25м, коли Мише було всього чотири роки, а мати в 32м. Сестру взяли в дитячий будинок, у Новосибірськ, а десятилітньому хлопчикові мати замінила його перша вчителька Євдокія Григорівна Лапшина.

Це була незвичайна жінка, учительподвижник, яких у народі просто й точно називають святими. Забуваючи про себе, все краще вона віддавала своїм прийомним дітям, відігрівала їх закоцюблі від раннього горя серце, учила важкому й високому мистецтву жити справжнім людським життям Жили в будинку Лапшиной дружно й весело. Десятилітку Михайло закінчив за рік до війни, а в травні 41го його призвали в армію й відразу ж направили в пехофтное училище. Учили, що називається бігцем час грізне було, Липень, жовтень 41го, отЭпиграф — і весь строк військового навчання.

Батальйон курсантів, а в його складі й роту, де вчився Кориков, терміново відправили під Москву Розвантажилися сибіряки в Загорську, де перебував штаб знаменитої 1й Ударної армії генерала Кузнєцова, і по засніженому Дмитровскому шосе рушили убік Дмитрова. Ішли вони незабаром, скрипіли валянками по морозному снігу. Серед них був і рядовий Кориков, у білому кожушку, з новеньким ППШ на груди…

Усе ближче гриміли розриви, усе відчутніше ставала страшна ява війни Зайняли ми тоді оборону правее (північніше, значить) Дмитрова, згадує Михайло Васильович. Говорить він спокійно, і зовні спокійний старий солдат. Тільки із працею приходять часом слова. Оборона передбачалася тривала. Відрили ми окопи повного профілю (легко сказати повного профілю!) Морози стояли небувалі, і земля була не м’якше самого твердого каменю.

Били ми її кирками й тільки вужем потім, на глибині, брали саперною лопаткою… От тогдато й довелось випробувати вперше жах бомбувань і артналетов, коли кожний з необстріляних курсантів, за словами Твардовского, був захищений від смерті «тільки власною спиною… » Перестрілка розпалювалася звичайно по ночах. Найближча траншея німців була всього в трьохстах метрах від нашої. Багато чого випало на частку курсантів у їх перший фронтовий тиждень. Разом з ними жив і боровся в працях і тривогах, у пекучому очікуванні великого настання наш земляк Кориков.

І от наступив ранок 6 грудня. Командир бригади провів короткий мітинг, поставив основне завдання прорвати лінію фашистської оборони під Москвою. Після небувало потужної артилерійської підготовки почалося довгоочікуване настання Вони йшли по пояс у снігу, охоплені однією люттю й однією вірою в перемогу. Був важкий бій. Було багато втрат, і самі гіркі серед них загибель друзейкурсантов, рідних земляків і тих, з ким так швидко здружила неласкава солдатська доля.

Але були й радості військові удачі, перемоги над лютим ворогом. У перший день настання вони просунулися всього на два кілометри. Це було шостого грудня. Сьомого німці бігли.

Наші війська переслідували їх. Було нелегко.

Супротивник пручався, використовуючи будь-яку можливість для відсічі й контратак. Особливо пекуче бої розпалювалися в населених пунктів. Було багато важких втрат Запам’яталося Корикову 12 грудня. Його батальйон займав залізничну станцію під Клином.

Весь день фашисти трималися. До вечора їх вибили. Настання тривало. У невеликому парку на засніженому березі ріки їх зустрів щільний вогонь німців.

Тоді Корикова ранили в ногу. Атаку нашої піхоти супротивник відбив, і поранений курсант виявився на «нічийної» землі. Він лежав на боці, ніяково витягнувши поранену ногу. Сипучий морозний сніг набився у валянки, у рукави, за шиворот. Він підняв голову й негайно опустив її, зачувши неподалік чужу мову.

Пройшли німецькі автоматники. Він виждав минутудругую, а потім поповз, смутно орієнтуючись по прикметах, що запам’яталися. Зовсім поруч горіло село.

Першило в горлі від гару, він злякано придушував кашель. Потім довго повз, спочатку по сніжному полю, потім по дорозі. Над ним кружлялася поземка, посвистували кулі. Земля тремтіла від недалеких вибухів. Двічі перевалював він своє неслухняне тіло через залізничний насип. Мороз крепчал, і мокрий кожушок задубів, став холодити гарячу шкіру.

Урятували його наші розвідники. Вони наткнулися на пораненого солдата й віднесли його у відбиту в німців село, де розміщався медсанбат. Запам’яталася Михайлу тепла суха солома, на якій лежали поранені, і відчуття блаженного спокою 9 середині березня 42го Кориков, ще накульгуючи, підходив до горьковскому горвоенкомату. Направили тоді солдата на курси радиоразведчиков, а незабаром перевели в училище зв’язку. Училися тоді прискорено, «инкубаторно», як тоді говорили. У травні 43го лейтенант Кориков був уже на Західному фронті, в 50й армії. Його призначили командиром взводу зв’язку Стрілецького батальйону.

Наші війська тримали оборону під Сухиничами. У липні почалося загальне настання Нам діставалося, зв’язківцям. Умри, а забезпеч зв’язок, неспішно говорить Михайло Васильович, і мені здається навіть, що він мерзлякувато пересмикує плечима, згадуючи особисто вистраждане, недоговорене. І радіостанція, і проведення, і зброя все на собі тягали. 27 липня (і день запам’ятав!) прорвали ми німецьку оборону. Там сьогодення пекло було. Долиною смерті навіть називали одне місце. Може, чули про Зайцеву Гору? Прямо на Варшавському шосе вона… …На третій день настання осколок міни потрапив Михайлу в живіт. Тільки через півтора місяці Кориков повернувся у свою частину. У жовтні 43го його нагородили орденом Червоної Зірки. Тоді ж його прийняли кандидатом у члени партії А війна була в самому розпалі. Наші війська звільняли Білорусію, увійшли в Польщу, Кориков був уже старшим лейтенантом. Узимку 44го його частини не доводилося брати участь у великих операціях, але й нескінченні бої місцевого значення вимагали віддачі всіх сил У Польщі, у зимову холоднечу наші батальйони, що форсували ріку, втратили зв’язок з лівим берегом, зі своїми. Приплив звідти, із плацдарму, наш зв’язківець, що застиг украй молоденький солдат. Потрібно було терміново плисти на правий берег і назад, та й не доплив би він. Викликався плисти Кориков. Страшна була крижана вода, лютий холод стискав груди, перехоплювало подих, і в ці мінути ворожий обстріл здавався порожньою погрозою. За цю «льодову» операцію його нагородили другою Червоною Зіркою. Такі епізоди й становлять книгу подвигів російського солдата… Улітку ми довго стояли під Гомелем. Потім пішли, у настання. І отут мене ранили третій раз, у ліву руку. Добре, що куля наскрізь пройшла… У жовтні 1944го Кориков одержував завдання: терміново вибрати спостережний пункт для командира полку й встановити зв’язок. Забравши котушки із проведенням, воно разом з підручним зв’язківцем відправився до нейтральної смуги. Снаряд розірвався всього в декількох метрах. Осколок пробив Корикову ліву ногу. Це було його четверте поранення Довго лікували цього разу лейтенантасвязиста. Виписався він з госпіталю 8 травня 1945 року, не знаючи ще, що назавтра вся планета зустріне Велику Перемогу, заради якої він чесно виконав свій солдатський борг. Разом з усіма безмірно радувався Кориков, однак служба його тривала. Направили його з Москви в одну зі стрілецьких дивізій заступником командира роти зв’язку. І тільки в 1955м звільнився Михайло Васильович у запас. Повернувся в рідним Загорск, що став, улаштувався на роботу Рівне 20 років працював колишній солдат на Зомзе електромонтажником. Добре працював, за що визнаний гідним був багатьох подяк, почесних грамот, премій. А с 1975 трудився він на Загорськом машинобудівному заводі. Працюючи на виробництві три десятки років, зумів він, як би випробовуючи сам себе, закінчити заочно юридичний інститут. Правда, юристом він не став. Він служив і працював, а бойові нагороди шукали й знаходили його: «За бойові заслуги», «За оборону Москви», «За узяття Варшави».. И, зрозуміло, всі ювілейні, ті, що дають ветеранам минулої війни Життя зложилося, закінчуючи свою розповідь, говорить Михайло Васильович. Євдокія Григорівна була б задоволена. Жаль, що не дожила. А я адже листувався з нею до 67го року… Удома всі добре в нас. Дочка в мене замужем, за офіцером, ростуть онук і внучка. Дружина, Галина Іванівна, багато років працювала бухгалтером на хлебокомбинате, зараз на пенсії. Нехай так всі й буде мирно. Він тяг свою лінію зв’язку до Перемоги. Через нього йдуть до нас струми пам’яті народної, високі уроки боргу й мужності. Прекрасна доля солдата, наставника, людини! Жаль, що не дожив він до сьогоднішнього дня 60летия Перемоги. Але я вірю, що в цей день він разом зі своїми однополчанами, що склали голову за цей світлий весняний мирний день, що вмерли пізніше від ран або недавно збіглих з життя, буде стояти в одному ладі. І яскраве сонце буде грати на їхніх бойових медалях і орденах. Вони переможці, вони всі герої. Солдати війни. Наші улюблені й близькі, що подарували нам життя. 15436