Утвердження народної моралі та внутрішньої краси людини в п’єсі І. П. Котляревського

О. Підсуха Івана Котляревського називають батьком нової української літератури. Дійсно, написані ним твори дали початок епосі, яка відкрила нам і Наталку Полтавку, і Назара Стодолю, і Марусю Кайдашиху, і багато-багато інших героїв . Улюбленою піснею стає «Я стужився, мила, за тобоюі..».

З її рядків ми відчуваємо, наскільки Д. Павличко заглиблюється у вічну тему кохання, яке так часто народжує в людині тугу за рідним краєм, спогади про кохану людину, адже любов несе не лише радощі, але і муки, і страждання, буває болюча і нероздільна. Та чим сильніша вона, тим глибші страждання душі:

Я стужився, мила, за тобою, З туги обернувся мимохіть В явора, що, палений журбою, Сам-один між буками стоїть.

«Земні тривоги» часто породжують зло, тоді невгасима іскра любові інколи падає на дно темряви, ледь жевріючи, але її світло ніколи зітліти не може. Вона, піднесена на крилах сильних почуттів, летить увись. Віра та Надія перемагають журбу, яка стає перед ними безсилою.

Саме є такою любов у розумінні поета, яка живе у його серці і якою він гордиться.

Та я належу ще тобі, Хоч сам від себе це таю. Хоч не в молитві, а в клятьбі Я силу згадую твою. У словах Д. Павличка «З’явись, благослови, зігрій. якщо ти є, якщо ти є!…»

Відчувається, що автор у деякі нестерпні хвилини журби забуває про силу любові, але це тільки на деякий час. У вірші «Де ждав я тебе, як свята» звучать ноти ніжного і світлого почуття до коханої людини:

Де ждав я тебе, як свята Натруджений жде чоловік. Там птахи, дерева й звірята Закохані в тебе навік.

Поет вливається у потік багатогранної любові, яку чекають з нетерпінням, як «цілющого джерела» стомлено, але з надією. Без неї не існує життя. Вона живе у часточці кожного живого «я».

Віршем «Живу, як той гірський потік» відкривається збірка Дмитра Павличка «Таємниця твого обличчя». Витончено і лірично звучать слова із художнього полотна поета, де епітети «невигасна» й «воскресна» співзвучно зливаються із порівнянням, у якому автор чистоту кохання зрівнює із небесною блакиттю:

Та відновлюється в мені Невигасна й воскресна Мого кохання чистота, Як та блакить небесна.

У пориві кохання поет ніби воєдино зливається із земною красото природи, тонко відчуває гаму кольорів і життя всього, що його оточує:

Радуйся, дівчино, разом зі мною Сонцем і ясною голубизною, ласкою леготу, листям на кленах, Білою стежкою в травах зелених.

Читаючи наступні рядки із вірша «Радуйся, дівчино…», ми переповнюємося тими хвилями радості і смутку, ніжності і болю, які зливаються воєдино, породжують високі почуття любові.

Радуйся, дівчино, болем кохання. Смутком ціловання до зомлівання. Інтимна лірика Павличка асоціюється із гірським потоком, у шумі якого відлунюються різні звуки, переливаються різні тони, насправді якими є чисті людські почуття: ніжні, світлі, високі, завдяки яким печалі і життєві турботи стають легкими, непомітними. Скільки вилито щирих почуттів із душі поета, які теплі і ніжні слова звучать у його поезії — сповіді, яка ллється із його серця весняним чистим потоком, що зростає все більше і більше, знаходячи своє місце у серці кожного з нас.