Відбиття колективізації М. Шолоховим у романі «Піднята цілина»

Навряд чи в той час міг бути написаний і надрукований такий добуток, як «Піднята цілина» М. Шолохова, що малює про те, що діялося, так неоднозначно, якби не ім’я письменника, не піддане критиці і не зухвалим сумнівам. Колективізація починається в хуторі Гремяча Балка не стільки тому, що для цього створені хоч які-небудь умови в «даному місці тепер», скільки від революційного романтично-героїчного пориву вповноваженого Давидова.

А він по суті присланий з міста, від верстата, незнайомий з місцевими умовами, чужинець, що не знає, а виходить, що не жалує людей, з якими йому довелося працювати. Романтично-героїчний порив цей спровокований розпорядженням «із самого верху» про стовідсоткову колективізацію і ліквідацію куркульства як класу. Треба помітити, що Давидов приїжджає в хутір не один. Разом з ним, хоча і таємно від нього, приїжджає туди, осавул Половцев, і теж у зв’язку з постановою про суцільну колективізацію. Осавул розуміє, що якщо у мужика, у козака всерйоз почнуть віднімати нажите ним своїм горбом добро, то не винесе цього хазяйська душа, піде козак на все, щоб відстояти те, що має, у чому все життя його полягає, і підняти його на повстання буде легше всього.

Отже, у хутір одночасно прибувають чужі селу люди, щоб втрутитися в його життя, мало про це життя знаючи, мало цінуючи і мало поважаючи його закони.

Характерно, що папір, який повинен підписати для вступу в «Сполучник звільнення рідного Дону» Яків Лукич, дуже схожий на заяву про вступ у колгосп: «Зобов’язуюся беззаперечно слухатися своїх начальників і командирів. Зобов’язуюся все своє надбання привести на вівтар православної батьківщини. У чому і підписуюсь».

Спроба зібрати людей у колгосп і в Сполучник звільнення взаємно один одне виключають, взаємно виявляють безпідставність і волюнтаризм і того, і іншого. Колгосп починає організовуватися взимку, коли немає ні підготовлених приміщень для розміщення великих груп худоби і птахів, ні достатньої кількості кормів.

Тварини і птахи мерзнуть і голодують, а люди, навіть переконані, своїм розумом дійшли до користі усуспільнення, як, наприклад, Кіндрат Майданников, серцем тужать за своєю животиною, і нудно, і гірко їм. Люди, зараховані в розряд кулаків, практично перестають вважатися людьми. Вони стають ворогами. А ворога, природно, не шкода, і дитини його не шкода, і сім’ї його не шкода.

Макар Нагульнов полум’яно заявляє, що готовий діточок, бабів і старих постріляти для блага революції. Як ми тепер знаємо, доля, приготовлена розкуркуленим і засланим, була набагато страшніше негайної смерті від кулі. Але Шолохов вміє показати в самім розжаренні класової боротьби можливість іншого, не кровопролитного вирішення проблем.

Автор роману досить правдиво малює настрій більшості хуторян, які зібралися на схід обговорювати питання вступу в колгосп. Російські селяни, які тільки одержали землю, про колгоспи міркували приблизно так: «Спочатку дали землю, тепер відбирають!».

І боліла в них душа. Козаки ж, які володіли землею завжди, споконвіків, тим більше не бажали поєднуватися. Вони до того ж справедливо підозрювали, що колгоспи виявляться грабіжницькими закладами! І тому на зборах у Гремячій Балці багато хто були згодні з Миколою Люшнею, який міркував, що «колгосп — справа це добровільна, хочеш — іди, а хочеш — з боку дивися!». Отож він і хоче з боку дивитися. Але добровільності як раз-то Радянська влада і не терпіла.

Уже все було вирішено за селян і козаків у Москві, що не вірить сльозам і крові, за кремлівськими стінами, скільки хазяїв і в який строк вступить у колгоспи. Найстрашніше, що пішло за цим, — розкуркулювання. Розкуркулювання називалося тоді «адміністративною мірою». Її застосовували до тих, кого вважали ворогами, хоча нічого протизаконного людина і не зробила. Тому-то так принижено просять прощення козаки і баби після «жіночого бунту». Не тому, що вважають себе неправими: вони хотіли взяти зерно, що їм належало і без якого вони приречені були на голод.

А тому, що бояться, що їх оголосять «ворогами» і зашлють. І не порожніми словами, а страшною погрозою звучить давидівське: «Більшовики не мстять, а нещадно карають тільки ворогів…». І багато чого значить його обіцянка не вважати учасників «жіночого бунту» «ворогами» і не застосовувати до них «адміністративних заходів». А крім розкуркулювання є ще й інші заходи, якими влада «переконує» козаків у тім, що колгоспу їм не уникнути: позбавлення цивільних і виборчих прав, після чого людину в будь-який момент могли заарештувати; оголошення бідних селян «підкуркульниками», якщо в них просипалися совість і жалість.

Оголошення «соціально небезпечним» і, нарешті, наган і холодна кімната. І йдуть, мимо волі, козаки, «сльозою і кров’ю» розриваючи «пуповину, що з’єднувала… із власністю, з биками, з рідним паєм землі». Серед колгоспників змушений ховатися і міцний хазяїн Яків Лукич, що встиг замаскуватися, щоб не потрапити під розкуркулювання. Яків Лукич все життя працював.

А тепер все під корінь! Так, жахлива пора, коли працьовита і щаслива людина змушена ховатися. За короткий час, що описаний в романі «Піднята цілина», читач наочно бачить плоди «великого перелому».

У хуторі не залишається заможних хазяїв, хліб для хлібозаготівель вибивають силою, селян, що захотіли відповідно до брехливої сталінської статті «Запаморочення від успіхів» вийти з колгоспу, позбавляють насінного хліба, перед вступом у колгосп порізана безліч худоби. А спереду в країни страшний голод, репресії і війна… Виправдуючи жорстокості і беззаконня, Шолохов намагається зобразити справу так, начебто на Доні готується антирадянське повстання.

Сьогодні вже відомо, що більшість із тих контрреволюційних організацій, які так успішно «розкривало» ГПУ і НКВС, були попросту вигадані. Швидше за все, не існував і описаний у романі «Сполучник звільнення Дону», тому що більшість активних борців з новою владою або виїхали, або були знищені. Але навіть якщо такий сполучник і існував, він не міг серйозно загрожувати більшовицькій владі. «Піднята цілина» мимоволі викриває й інший обман Сталіна, що розкуркулювання — це захід, прийнятий як захист проти терору кулаків, які всіляко шкодять колгоспам.

Ні, нічим російський народ не заслужив знищення мільйонів самих роботящих своїх хазяїв.

А якщо і були десь випадки опору, те це була помста окремих людей, доведених до розпачу пограбуванням і насильством над ними і близькими. Читаючи роман, переживаєш, що так страшно зламані і зіпсовані виявилися долі, душі козаків. І мимоволі думаєш про те, до якого приниження Росію довела її колгоспна система, що вона змушена просити допомоги в інших країн. Навіть там, де письменник намагається виправдати комуністів, правда життя, описана майстром, доводить зворотне. У тім і сила великого таланта, що вона не підкоряється компромісним устремлінням автора.

Правда художника виявляється більше переконливою, чим бажання автора підігнати ідеологічну основу під власний добуток.