Художня своєрідність лірики Б. Л. Пастернаку

Лірика Пастернаку тужить за епосом. Вона тужить за щоденністю. Пастернак немов шукає можливості в ліриці відкрити час.

Вона немов пожежа, немов повстання проти устояних жанрів і розмежувань. І тому Пастернак — син свого часу, часу трьох революцій, коли все валило й усе починало рухатися. «Я став часткою свого часу й держави, і його інтереси стали моїми», — пише поет. Немов із чорного ходу приходять у поезію й залишаються жити там назавжди всі «залпом», «ридма», «ущент» і «наповал». Образи в лірику народжуються з нізвідки, із простих з випадків:

Ірпінь — це пам’ять про людей і літо, про вола, про втечу з-під кабали, про хвою на спеці, про сірий левкой і зміні затишності, цебри й імли…

Поет дає собі повну волю, яку можна досягти тільки у своєрідному поетичному маренні. Однак марення це належить генієві. Немов хтось грає на наших очах блискучим, можливо дорогоцінним, камінням в гру, правила якої не ясні нам, але процес заворожує й гіпнотизує нас.

Він луски не знає на сиренах, і чи може повірити в риб’ячий хвіст той, хто хоч раз із їх чашечок колінних Пилок що бився, як об лід, відблиск зірок?

Скеля й шторм і — схований від всіх. Нескромний — самий дивний, самий тихий, граючий з епохи Псамметиха. Кутами вилиць пустелі дитячий сміх…

Три крапки, що завершують цей пасаж з «Теми з варіаціями», створює якийсь розріджений простір, у якому повисає наш полегшений і захоплений подих. Вірші Пастернаку виткані з нічого, немов мережива з копійчаних ниток, немов музика із семи нот. Поет абсолютно вільний у роботі з матерією слова.

Предмет його пристрасті — життя. Але слово — знаряддя, за допомогою якого поет впливає на неї. Поезію Пастернаку можна назвати експресивною, метафоричною, незрозумілою.

Можна придумати ще десяток визначень. Однаково за ними нічого не буде стояти. Поет вислизає, як вугор з рук, він увесь час перебуває за межами своїх визначень. Його талант невловимий і невизначений.

Така мудрість поезії, і така її наївність: «Яке, миле, у нас тисячоліття надворі?» Хто це запитує? Звідки ця людина? Навіщо він тут? Його солов’їне мовлення рухає й меле світ. Далечінь починає говорити, кущі — запитувати, туга — блукати.

Він створює шедеври, вони залишаються в пам’яті, проникають у гени, стають частиною життя. У мене так трапилося з віршем «Август». Можна назвати це любов’ю з першого погляду — чудесним образом відразу після першого прочитання воно ввійшло в мою свідомість, щоб залишитися там назавжди.

Я ні з ким не сперечався, який вірш у Пастернака краще. Для мене, безсумнівно, цей:

…Вийшли зграєю нарізно й парами, раптом хтось згадав, що сьогодні шосте серпня по старому, Перетворення Господнє.

Звичайно світло без полум’я сходить у цей день із явора, і осінь, ясна як знамення до себе приковує погляди…

Пастернак складний і простий, елітарний і доступний, такі прикмети щирої літератури. Часто навколишню дійсність поет бачить як текст, книгу, яку треба прочитати. Його охоплює захват перед світом і його проявами — де б вони не були: у мистецтві, у дійсності, у природі, у траві, у гілці… Він самого Бога представляє всемогутнім режисером:

Так грав над землею молодою обдарований один режисер, що носився, як дух над водою і ребро розтрощене тер.

І, протискався у світ через диски навмання розміщених світил, за тремтячу руку артистку на дебют фатальної виводив.

Пастернак визнавався, що все своє життя він провів у боротьбі за «нечувану простоту» мови, за його первозданність і перворідність. Традиція була для нього силою, що породжує. Щоденність він звів у царство поезії й оселив там навіки. Чуже породжувало в ньому своє. Пастернак відгукувався на поезію Шекспіра, Фета, Блоку, Цвітаєвої.

Його лірика повна схованих цитат, інтонаційних прикмет його сучасників і попередників. Але в цьому лише ще одне достоїнство його Музи.

Лірика Пастернака — найбільш важлива й істотна частина його величезної літературної спадщини. У свойому голосному столітті він пожвавив яскравість образної мови в поезії, створив новий образний лад вірша. Образ у його ліриці став істотніше, головніше змісту.

От що він сам писав про це: «У мистецтві людина змовкає й заговорює образи. І виявляється, тільки образ поспіває за успіхами природи».