Художня своєрідність роману Б. Пастернаку «Доктор живаго»

Твір по літературі: Художня своєрідність роману Б. Пастернаку «Доктор живаго»

Є книги, які треба читати повільно, як можна повільніше, тому що вони змушують міркувати над кожною фразою й любуватися цілими сторінками. Особливий дух є в цих книг, своя душа. «Доктор Живаго» Б. Пастернаку — одна з таких книг

Роман цей — найтонше сполучення поезії й реальності, висока й чиста музична нота; він наповнює красою й змістом життя звичайних людей, і майстерність автора не може не викликати замилування. Б. Пастернак насамперед поет, поет у всім. І навіть у прозаїчному добутку, присвяченому одному із самих неясних періодів історії Росії, він залишився вірний своєму поетичному дарунку. Читаючи Б. Пастернаку, завжди мимоволі згадуєш А. Блоку, і не тільки тому, що вони вибирають схожі образи й епітети, а скоріше, тому, що добутку обох поетів можна назвати піднесеними

У Б. Пастернаку це ще й піднесена повсякденність, краса звичайного життя. Його девіз: «…бути живим, живим і тільки, живим і тільки — до кінця». Від цього нам ще ближче його герої, його природа, його Ріс-

Ця. Пейзажні замальовки хвилююче реальні: «Весна вдарила хмелем у голову неба, і воно каламутилося від вигару й покривалося хмарами. Над лісом плили низькі повстяні хмари із краями, що відвисають, через які стрибками падали теплі, землею й потім, що пахнули зливи, що змивали із землі останні шматки пробитої чорної крижаної броні…» Ми почуваємо, як прокидається природа. Навіть узимку відчуваємо захід весни. Може бути, так торкають нас пастернаковские рядка, що виражають саме таємне в людині: «Господи! Господи! — готовий був шепотіти він. — И все це мені! За що мені так багато? Як підпустив ти мене до себе, як дав заблукати на цю безцінну твою землю, під ці твої зірки, невдачливої, ненаглядної?»

Образ батьківщини, Росії зливається з образом улюбленої жінки, і любов до них у героя Б. Пастернаку описується схожими словами, що розкривають глибину цієї любові: «И ця далечінь — Росія, його незрівнянна, за морями нашуміла, знаменита мати, мучениця, упрямица, навіжена, шала, боготворимая, з вічно величними й згубними витівками, яких ніколи не можна передбачати. ПРО, як солодко існувати! Як солодко жити на світі й любити життя!» Такими пронизливими рядками, що говорять про любов до життя, повні сторінки роману «Доктор Живаго». Особливо сторінки, присвячені весні. Весна в Б. Пастернаку співає й бушує

И та ж суміш вогню й жаху

На волі й у житловому затишку,

И всюди повітря сам не свій

И тих же верб наскрізні прути,

И тих же білих бруньок вздутья

И на вікні, і на розпуття,

На вулиці й вмастерской.

Втім, створюється відчуття, що в романі зображені всього дві пори року: весна й зима. Образ зими в Б. Пастернаку багатозначнийі: описи безкрайніх сніжних просторів розкидані по сторінках роману. Це — символ Росії. Зима Б. Пастернаку — це заметіль і буран, блоковский образ, що втілює сум’яття, революцію. Але взимку завжди десь є вікно, що змерзнуло, з » шпарою, щопротанула, у крижаному наросту». Крізь цю шпару просвічує вогонь свічі, що проникає на вулицю майже зі свідомістю погляду, точне полум’я підглядає за їдучими й когось чекає. Образ свічі — це символ надії, очікування, будинку, любові, поетичний символ високого. Здається, що світло свічі проникає в інший світи, недоступні ока людини, цей світло очищає й заспокоює душу, несе віру

Мело, мело по всій землі

В усі межі

Свіча горіла на столі, Свіча горіла

Всі ці образи не випадкові. Вони глибоко співзвучні внутрішньому миру головного героя. Цей мир відкривається нам. Не всім дано бачити красу в повсякденності. Докторові Живаго дано, і от перед нами виникають чарівні образи. «Юрій Андрійович із дитинства любив сквозящий вогнем зорі вечірній ліс. У такі мінути точно й він пропускав крізь себе ці стовпи світла. Точно дарунок живого духу потоком входив у його груди, перетинав всю його істоту й парою крил виходив з-під лопаток назовні». Цим рядкам співзвучний вірш Юрія Живаго:

И ви пройшли крізь дрібний, злидарський,

Нагой, що трепится вільшняк

В имбирно-червоний ліс цвинтарний,

ЩоГорев, як друкований пряник…

Своєрідне художнє тло надають роману біблійні теми, які у свідомості героя стають чимсь більшим, ніж просто легенди. Він вкладає в них філософію свого життя:

Але книга життя підійшла до сторінки,

Яка дорожче всіх святинь

Зараз повинне написане збутися,

Пускай же збудеться воно. Амінь.

Відчуття неминучості що відбуває виникає на сторінках, присвячених любові. Ці прозаїчні сторінки можна віднести до вершин поезії. «Принадність моя незабутня! Поки тебе пам’ятають угини ліктів моїх, поки ще ти на губах і руках моїх, я побуду з тобою. Я виплачу сльози про тебе в ніжному-ніжному, щемяще сумному зображенні. Я залишуся отут, поки цього не зроблю».

Вся книга наповнена віршами, вона написана віршами, а прозаїчний склад і прозаїчність життя тільки підкреслюють її ліричну, особистісну глибину

И своєрідність сприйняття роману Б. Пастернаку народжується саме з недомовленості, нечіткості, з відчуття природи, з відчуття поезії, з віри, що після зими завжди приходить весна, що й узимку десь завжди горить свіча

Мело весь місяць у лютому,

И раз у раз

Свіча горіла на столі,

Свіча горіла…