Художнє осмислення проблем буття людини поезій Євгена Маланюка

Євген Маланюк — особлива постать у розвитку української літератури, адже його спадщина — це культурологічні дослідження, літературознавчі публікації, а також велика кількість поетичних творів. Хоча митець більшу частину свого життя провів у еміграції, та доля рідної-України, її перспективи розвитку в майбутньому не були байдужі йому. Поет вважав себе часточкою української землі, у ній його коріння й поклик предків, він — «Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук…»

Твори Маланюка сповнені тяжкого смутку з приводу втрати Україною можливості стати незалежною, адже така можливість була, і поет брав у цьому активну участь. Він прагнув пробудити національну гідність і свідомість українців, попереджав про помилки: «Малоросійство — це є та проблема, що першою постане перед державними мужами вже державної України». Нині ми спостерігаємо в нашому суспільстві те, що передрікав Євген Маланюк, бо його рівень знань і аналітичний розум передбачав багато катаклізмів у розвитку української державності.

Щоб осягнути історичні процеси виборювання Україною своєї незалежності, історики та культурологи і в наш час звертаються до праць Євгена Маланюка.

Поезія Маланкжа різнопланова й динамічна, відзначається публіцистичністю, історіософічністю, деколи патетичністю. Проте дві теми були провідними у всій його творчості — це ідея утвердження державності України й туга за Батьківщиною. Ностальгія часто ввергала його. в тяжкі роздуми: «А треба було впасти серед бою На тій землі, де молодість цвіла». Він картався, що не наблизив час звільнення, проте віра в державну самостійність України ніколи не полишала його: «Даремно, ворогу, радій, — не паралітик і не лірник, Народ мій — в ураган подій Жбурне тобою ще,, невірний!»

Водночас Є. Маланюк — ніжний лірик, тонкий метафорист, який у своїй поезії поєднує суворий аскетизм вислову, здатність до сильних почуттів з вишуканою ритмомелодикою, проникненням у глибини людської психології. Про це свідчить, зокрема, його поетична збірка «Стилет і стилос» , у якій вміщено цієї ж тематики вірш «Стилет чи стилос?..», у якому поет шукає душевну рівновагу: «Там дивний ліс… співа трава…гіпнотичні кобри…пестощі золототілих дів» — це вигаданий світ поета. Реальність інша: «…тут — жаха набряклий вітром обрій: Привабить, зрадить і віддасть воді». І серед складної, можливо, тяжкої дійсності поет робить вибір: «Та тільки тут веселий галас бою — Розгоном бур і божевіллям хвиль. Безмежжя! Зачарований тобою, Пливу в тебе!..» Поезія «Біографія» передає внутрішній стан ліричного героя, «бо завжди — проти течій.

Завжди заслуханий: музика, самота».

Туга за Батьківщиною пронизує кожен рядок, поет, «вийшовши з глухого степу, 3 зітхань страждальної землі», змушений на чужині дбати про Україну: «Так конструюю вічний образ На сірім цоколі часу». Проте дива не станеться, дорога на рідні землі заказана, й поет по-філософськи з болем констатує: «Мушу випити келих до краю — Полиновий мед самоти, Так нещадно, так яро згоряю, — Чи ж побачиш, почуєш ти?» Адже життя не милувало його, змусило зробити свій вибір: «Я — кривавих шляхів апостол — В голубі невичірні дні».

У багатьох поезіях автор показує образ України, який асоціюється в нього то зі Степовою Елладою , то зі зрадливою бранкою , то з покриткою Катериною , Біль за рідною безталанною землею виливає він у поезіях «Варязька балада», де постає не тільки минуле, але й висловлюються думки щодо майбутнього болючого питання державотворення. У поезії «Під чужим небом» поет передає глибокий біль і смуток за рідною землею, бо з 1920 р. й до кінця життя перебував він у вимушеній еміграції і шукав розраду в колі старих друзів та знайомих, часто зустрічаючись із ними.

Проте до кінця життя це коло ставало все меншим і меншикі, а туга за рідним краєм не минала: «Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить Безглузда путь, і хто остереже? Чужа земля, чужі похмурі люди — Й саме життя, здається, вже чуже».

У поезії «Істотне» Євген Маланюк порушує філософські питання загальнолюдського значення щодо призначення людини, коли «діла ростуть у невловимі черги», а буття триває та визначається «як рух, як пруг, як вічний вир енергій», а людству все важче й важче віднаходити себе в життєвому вирі.

Для митця проблеми в цьому немає, бо він знає, в чому суть: «І все ж таки: в началі було — Слово! І все ж таки: начальний дух — Любов!» Ці два поняття у свідомості автора поєднуються в невичерпну силу, життєдайну й справедливу, що керує всім на світі — «від хаосу до космосу просторів, від атома до голубих безмеж».

Творчість Євгена Маланюка навіть через десятиліття кличе до пробудження власної національної гідності кожного українця, кожного свідомого громадянина незалежної України.