Художнє відтворення проблеми українізації в комедії «Мина Мазайло» Миколи Куліша

Про комедію «Мина Мазайло» відомий літературознавець Юрій Шерех писав: «Український театр дістав свою найкращу комедію, може, свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, грацію на гіід-ложжі глибокого, але тільки натякненого змісту. У цих словах — висока оцінка художніх принад твору.

Сучасні дослідники визначають комедію «Мина Мазайло» як політичну. Адже політичний підтекст закладений уже в сюжеті. У комедії йдеться про дрібного службовця Донвугілля Мину Мазайла, який вважає, що завадою його успіхові в кар’єрі і приватному житті було українське прізвище. Тому він хоче змінити його на російське. Цю ідею підтримують дружина Мини, родичка з Курська тьотя Мотя, донька Рина .

Не сприймають її син Мокій і дядько Тарас. Коли врешті-решт новітній Мартин Боруля став Миною Мазєніним, він із жахом дізнався з газети, що за «систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна» звільнено з посади. Нищівна сатира Куліша спрямована насамперед проти почуття меншовартості самого Мини Мазайла — «малороса», українського міщанина, що пнеться в росіяни, як Мартин Боруля у дворянство: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади».

Викриває драматург і російських шовіністів, які стають на наступальні позиції щодо української самобутності. Вони представлені тьотею Мотею Розторгуєвою з Курська і вчителькою правильної вимови Бароновою-Козино. Бувала в бувальцях тьотя Мотя у всіх «доказах» покликається на класику: «Єтого не может бить, потому что єтого не может бить ішїда» . Є й інший аргумент: «Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться І я вірю, що все оце минеться Зостанеться єдина, неподільна».

Глибокий аналіз тогочасної дійсності у комедії Куліша вражає. На тлі подальших подій зовсім не смішно звучать слова, сказані дядьком Тарасом: їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!»

На підставі художніх властивостей комедії Лесь Танюк визначив її як філологічний водевіль, який збудовано на співставленні української та російської мов. Саме ця двомовність є естетичним ключем твору. Яскравим зразком таких «філологічних» засобів комічного є урок правильної вимови: «- Пахнет сеном над лугами…

Баронова-Козино трошки захвилювалась: Прононс! Прононс! Не над лу-гами, а над лугамі! Не га, а га…

Мазайло: Над лу-гами…. Над лу-га-га! Над лу-га-га! — Га! Га!»

А в сусідній кімнаті син Мокій навчає вродливу Улю Розсоху навпаки — переборювати російський акцент при читанні українською мовою. Уля:

Під хорою над криницею хорювали брат з сестрицею…»

Сюжет твору насичений розмовами на філологічні теми, здебільшого мовні. Приміром, з діалогу двох подруг, Улі та Рини, дізнаємося, що Мокій колись порівняв гарні очі подруги сестри з двома вечірніми озерцями в степу. Проте Уля, відзначаючи поетичність такого виразу, мріє про шлюб з людиною, яка щоліта возила б Ті відпочивати до Криму: «А там не два озерця — море!

Два моря! Чорне й Каспійське!» Перед нами — дві життєві позиції, поезія і проза життя. Це перші експозиційні штрихи до стосунків Мокія та Улі, які й надалі розвиватимуться під знаком «укрмова».

Молодий Мазайло переконує дівчину, що, оскільки у неї і прізвище українське, й індекси, тобто антропологічні дані, українські, {очі, рот, стан — все чисто українське), їй конче необхідно оволодіти рідною мовою. І наполегливий хлопець домагається свого. Міщаночка Уля, яка, соромлячись прізвища Розсоха, називає себе Розсохиною, стає ревним оборонцем української мови : «Уля:

— І знаєш, «дружина»-це краще, як «жінка» або «супруга»,бо «жінка» — то означає «рождоющая» «супруга»‘ж по-вкраїнському — «пара волів», а «дружина»… Ось послухай:рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько».

Сюжетна лінія Мокій — Уля багата подібними міркуваннями. Але своєї гостроти й виразності «філологічний» конфлікт досягає у стосунках Мокія і батька. Під час «диспуту» до них приєднуються тьотя Мотя, дядько Тарас, комсомольці, і кожен з них має свою власну позицію щодо українізації чи русифікації. Незважаючи на різноманітність думок, перед нами постає узагальнений образ обивателя в його безглуздій войовничості, нікчемності та поверховості.

Забуваються національне коріння, національні традиції, зраджуються рідна мова, культура. Натомість з’являються теорії про всесвітню трудову комуну, в якій прізвища замінять номери: «наприклад: товариш нумер 35-51 або ж «поміж вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища». Так мислить і живе радянська людина.

Драматург засобами шаржу та гротеску висміює новітніх «міщан у дворянстві».