Жіночі долі в російській літературі XX століття

Твір по романі М. О. Шолохова «Тихий Дон». XX століття насичене бурхливими історичними подіями, що знайшли своє відбиття в літературі. Через численні добутки російських письменників проходить протиставлення фатального хаосу історії й вічно прекрасної любові.

Герої М. Булгакова, М. Горького шукають у любові забуття, порятунку від важких запитань. Наприклад, гімном любові й вічної жіночності закінчується роман «Сестри» із трилогії О. Толстого «Ходіння по муках»:

«Пройдуть роки, затихнуть війни, відшумлять революції, і нетлінним залишиться одне тільки — лагідне, ніжне, улюблене серце ваше…»

Ці слова вимовляє Рощин Каті. Головні персонажі цього добутку, Катя й Даша Булавіни, — прекрасні героїні зі складними долями. Мені ж більше життєвими представляються образи Ксенії, Наталі й Дар’ї з роману М. Шолохова «Тихий Дон».

Ксенія відрізнялася привабливістю, її красу не зіпсували навіть зморшки, що з’явилися від нелегкого життя. Інша героїня, Дар’я, захоплює читачів своєю жіночністю, енергією. Наталю чисто зовні можна зрівняти із сіренькою гускою. Сам же автор часто підкреслює в Ксенії — «жадібні губи», у Наталі — «більші руки», у Дар’ї — «тонкі обіди брів».

Я думаю, що М. Шолохов робить це навмисно. Губи — краса, пристрасність. Руки — терпіння, старання досягти все своєю працею.

А брови — легкодумство, нездатність на глибоке почуття.

Героїні М. Шолохова дуже різні, але їх поєднує повнота сприйняття життя.

У мене зложилося враження, що в ті роки жіноча доля, як, втім, і в наш час, була нелегка. Якщо чоловік бив дружину, то це вважалося в порядку речей: раніше батько вчив розуму-розуму, а тепер, стало бути, чоловік. От наслідку такого відношення Пантілея Прокофєвича до своєї дружини:

«…у гніві доходив до безпам’ятства й, як видно, цим завчасно зостарив свою, колись гарну, а тепер суцільно обплутану павутиною зморшок, огрядну дружину».

Але так було завжди й майже в кожній сім’ї. І люди привикли — малі це як неминуче й дане понад. Був будинок, була сім’я, була робота на землі, були діти, про яких треба було піклуватися. І як ні важка була її частка, вона твердо знала своє призначення. І це допомагало їй вистояти.

І трапилося страшне — почалася війна. І не просто війна, а війна братовбивча. Коли вчорашні сусіди стали ворогами, коли батько не розумів сина, а брат убивав брата…

Важко було розібратися в цьому навіть розумному Григорієві. А що робити жінці? Як їй жити?..

Чоловіки йдуть, а їхні дружини залишаються.

Долі Ксенії й Наталі переплетені, залежні одна від іншої. Виходить так, що якщо щаслива одна, то нещасна інша. М. Шолохов зобразив як би любовний трикутник, що існував за всіх часів.

Наталя любила свого чоловіка всією душею:

«…жила, зрощуючи несвідому надію на повернення чоловіка, опираючись на неї надламаним духом. Вона нічого не писала Григорієві, але не було в сім’ї людини, хто б з такою тугою й болем очікував від нього листа».

Ця ніжна й тендітна жінка прийняла на себе всю міру страждання, відпущеного життям. Вона бажала зробити все для збереження сім’ї. І, лише відчувши марність цього, зважується на самогубство. Може бути, це егоїзм, викликаний ревнощами, спонукав її на цей учинок.

Як би те не було, але Наталя змінилася. Чи був такий переворот у житті Ксенії? Мені здається, що був.

Можливо, він наступив після смерті Тані. Втративши дочку, вона «не відала нічого», не думала ні про що… Жахливо.

Мати жива, а діти її перебувають у землі. Ні продовжувачів життя твого, вона як би перервана… І в цей найтяжкий момент свого життя Ксенія виявилася зовсім одна. І комусь було допомогти їй… Комусь? Але адже найшовся один «страждалець», близькість із яким привела до розриву Ксенії із Григорієм.

Доля до Наталі в цьому плані була більше милосердна. Ця героїня, до мого замилування, мала воістину материнські почуття, які об’єднали її з Іллівною, але трохи віддалили від Дар’ї, єдина дитина яка вмерла.

Про те, що трапилося, з дитиною Дар’ї сказано було мигцем:

«…а дитя в Дар’ї померло…»

І все. Ніяких зайвих почуттів, емоцій… Цим М. Шолохов зайвий раз підкреслює, що Дар’я жила лише для себе. Навіть кончина чоловіка ненадовго ї засмутила, вона швидко оправилася.

Очевидно, Дар’я не випробовувала глибоких почуттів до Петра, вона просто звикла до нього.

Мені жаль її. Дар’я далека сім’ї Мелехових. Вона дорого заплатила за своє легкодумство.

Бідна! Боячись очікування неминучого, гублячись від самітності, зважилася Дар’я на самогубство. І перш ніж злитися з водами Дону, вона крикнула не кому-небудь, а саме жінкам, тому що тільки вони могли зрозуміти її: «Прощайте, бабоньки!»

Незадовго до цього пішла з життя й Наталя. Після їхньої смерті Ксенія зблизилася з матір’ю Григорія. І це природно. Дуже жаль, що почуття, що з’єднали цих двох жінок, виникли так пізно, буквально за крок до смерті, що чекала кожну з них.

Сталося б це раніше, бути може, вони б вплинули на Григорія, зуміли б зробити разом те, що не під силу було зробити кожній окремо.

Ксенія й Наталя вмерли, покаравши тим самим вершину трикутника, залишивши Григорія на роздоріжжі доріг.

Може бути, М. Шолохов з гіркотою повідав про долі жінок. Але спробуйте зобразити краще — не вийде! Дійсність тільки тоді реальна, якщо вона правдива, а інакше це не дійсність, а лише пародія на неї.