Життя гуцулів у повісті Коцюбинського «Тіні забутих предків»

Коцюбинський — художник-психолог. Його не задовольняє малювання хай найчарівнішого, хай найоригінальнішого за етнографією казкового краю. Йому треба було зазирнути в душу людини, зрозуміти, чим ця душа живе і на що сподівається. Саме психіка людини, особливості її духовного світу цікавлять письменника насамперед.

Звідки у людини з’являються фантастичні уявлення, що своїм корінням сягають до вірувань далеких предків?

Як вони зберігаються протягом усього життя? На ці питання намагається дати відповідь Коцюбинський уже на перших сторінках твору, зокрема, показуючи формування характеру головного героя — Івана Палійчука і, що найважливіше, його світосприйняття. Початок твору простий, спокійний, як і належить епосу або казці.

Але вже з перших слів оповіді в ній з’являється фантастичний елемент. Неспокійний був новонароджений Іванко, і забобонна мати, не знаючи чим це пояснити, вважає, що дитину їй підмінили. Мабуть, баба при пологах «не обкурила десь хати», «не засвітила свічки», і їй підклали бісеня.

Тож із перших днів свого народження Іванко потрапляє в атмосферу фантастичних народних вірувань, які його батьки успадкували від своїх, а ті — від давніших предків.

Майстер психологічної новели, Коцюбинський знаходить напрочуд вдалі засоби для розкриття внутрішнього світу маленького гуцула. На початку твору таким важливим художньо навантаженим словом є не якийсь дивний троп, а звичайне дієслово «знав». Воно найкраще показує світо-відчуттєву позицію маленького хлопчика. Так, автор зауважує: «Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато».

З чого ж складається знання карпатського хлопчика? «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз провисть стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири».

Уся природа здається Іванкові, наче давньому язичникові, сповненою живої й таємничої сили: «Всякі злі духи заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або на маржинку, щоб зробити їм шкоду».

Природа — вмістилище не тільки живої, а й божественної сили. Під чарівні звуки Іванкової сопілки Марічка думає про бога-сонце і про сонце як праве боже лице. І в цьому обожненні небесного світила злиті, воєдино і язичницькі уявлення про надприродне, і ототожнення природного тіла з християнським богом.

Коцюбинський бачить джерела міфологічних уявлень гуцулів не тільки в давній традиції, що йде від прапредків, айв особливостях самої гірської природи і способу життя серед неї. Природні явища стають джерелом народження фантастичних образів. В дитинстві для Іванка, як і Марічки, «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». У дорослому віці фантастичні уявлення не зникають, а лише набирають інших форм. У нотатнику Коцюбинський, збираючи матеріал для твору, записує: «Живий вогонь — ватра на полонині, яка не повинна загаснути ціле літо».

Віра в таємничу, живу силу вогню — одна з найдавніших у світі. Вогонь допоміг людині пристосуватися до несприятливих погідних умов, він зробив їжу більш їстівною, захистив від ворогів, допоміг витворити знаряддя праці. Божественне походження вогню закарбувалося в багатьох легендах, міфах, зокрема, про Прометея. І язичник-гуцул вірить у надприродність вогню-ватри.

Цікавою в цьому відношенні є — сцена першої появи Іванка на полонині серед вівчарів. Він знаходить їх за розпалюванням вогню, причому стародавнім способом — за допомогою тріски й каменю. Письменник показує і язичницький обряд і характер гуцула.

Вівчарі не відповідають гуцулові навіть на його вітання «Слава Ісусу!», бо зайняті священною справою. І коли нарешті маленький вогник вискочив із скалки і «ватаг побожно підняв вогонь і встромив в ватру», він обернувся до Івана і відповів: «Навіки слава!». І це не примха, не дивацтво ватага, а свідоме обожнення вогню.

Кожна важлива справа на полонині супроводжується ворожінням, ритуальними діями, що надають їй таємничості.-Від цього і характер гуцула постає величним, загадковим, сповненим якоїсь невідомої билинної, сили. Так, здавалося б, звичайний, буденний процес приготування сиру відбувається як таїнство.

І людська праця, і людська пісня — все дихає первісною дикою природою. Малому Іванкові довго не давалася справжня музика. Не та, якої навчався він від старших, а чарівна — та, яка б передавала його почуття захоплення казковою гірською природою. І ось одного разу він почув, як грає щезник. Ця пісня і вразила Іванка, і перелякала.

Але коли жах минув, мелодія, яку він довго шукав, прийшла до нього. У такий фантастичний спосіб, який відповідає уявленням молодого гуцула, автор показує народження чарівних перлин народної творчості. Пісня, яку Іванко зібрав з гірських голосів, як бджола збирає мед з квітів, — це спів його душі, коли «його дихання в одно зливалось із диханням гір».

Так Коцюбинський продовжує і розвиває велику тему, яку він розробляв і в попередніх творах, — єдність людини і світу.

Гуцул — дитя природи і живе з нею у більшій злагоді, ніж будь-хто. Природа входить у його душу чарівними звуками, казковими образами, якими він наділяє її явища, її рослинний і тваринний світ. І, навпаки, душа людська народжує красу і вертає її природі в своїх піснях: «На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив легінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті!».

Не випадково, що й такий прекрасний і природний вияв людини, як кохання, оповитий піснями. Іван «грав на флояру», Марічка співала. І мова цих звуків була мовою кохання. І все це в одно зливалось з неповторною карпатською красою: «Іван слухав тоненький дівочий голос і думав, що вона давно вже засіяла гори співанками, що їх співають ліси й сіножаті, груні й полонини, дзвонять потоки і виспівує сонце… Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля…»

Серед карпатських нотаток Коцюбинського 1912 р. є така фраза: «Хочу набутися». Він записав її під час третього відвідування Криворівні, маючи, очевидно, намір продовжити свої «Тіні забутих предків». Та смерть письменника не дала йому змоги здійснити цей замір. Проте фраза глибокого філософського змісту, мабуть, почута ще раніше, все ж таки ввійшла у твір. Письменник її вкладає у вуста Палагни, дружини Івана.

Герої Коцюбинського сповнені ненаситної жадоби життя, цієї найдивовижнішої загадки людини і всього живого. Діалектика життя і смерті показана і в епілозі повісті «Тіні забутих предків».

Як і всі найважливіші події в житті гуцулів, обряд похорону сповнений ритуального і таємничого змісту. Грає трембіта. На лаві лежить мрець, в його головах спочиває душа, «вона ще не сміла вилетіть з хати». Коцюбинський поєднує реальне і фантастичне.

По обличчю мертвого Івана лазить муха, і труп уже почав псуватися. А проте тіні повзають по лику Івана, «наче затаєні думки його ворушили, безперестанку міняючи вираз. В піднятому кутику вуст немов застрягло гірке міркування: що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт..,» Або цвіт яблуні, як сказав письменник в іншій новелі.

Так поєднуються і смерть, і життя, і оптимізм людини, яка в цьому обряді виказує свою зневагу до смерті.

Теми, які Коцюбинський розробляє в межах цього величезного часового масштабу, — життя і смерть, людина і природа, кохання і ненависть, язичництво і християнство — є темами вічними. Майстерність, з якою письменник це робить, зумовлює непересічне значення його твору.