«Золото зробленої з колод хати»

Сергія Єсеніна прийнято зв’язувати насамперед із селом, з рідною для нього Рязанщиною. Але з рязанського села Константінове поет виїхав зовсім молодим, жив потім і в Москві, і в Петербурзі, і за кордоном, у рідне село приїжджав час від часу як гість. Це важливо знати для розуміння С. Єсеніна.

Саме розлука з рідною землею додала його віршам ту теплоту спогадів, що їх відрізняє. У самих описах природи у поета є та міра відсторонення, що дозволяє цю красу гостріше побачити, відчути. Визнання в любові до Росії звучать уже в ранніх віршах С. Єсеніна.

Один з найбільш відомих його добутків — «Гой ти, Русь моя рідна…». Із самого початку Русь тут з’являється як щось святе. Ключовий образ вірша — порівняння селянських хат з іконами, образами в ризах, і за цим порівнянням — ціла філософія, система цінностей. Єсенінський світ — це світ убогих, бідних, старих селянських хат, край занедбаний, «село у вибоїнах», де радість коротка, а сум нескінченний, «Смутна пісня, ти — російський біль». Особливо це почуття підсилюється у віршах поета після 1914 року, початку війни.

Село здається йому нареченою, яку покинув милий і, що очікує від нього звісток з поля бою. Для поета село в Росії — це насамперед рідний край, рідне село, те, що пізніше, уже на рубежі XX століття, літературні критики визначили як поняття «малої батьківщини». Із властивою Єсеніну-лірику схильністю одушевляти все живе, все навколишнє, він і до Росії звертається як до близької йому, рідної людини:

Ой ти, Русь, моя батьківщина лагідна, Лише до тебе я любов бережу.

Часом вірші поета знаходять ноту щемливого смутку, у них виникає почуття неприкаяності, ліричний герой їх — мандрівник, що покинув рідну хатину, всіма відкинутий і забутий. І єдине, що залишається незмінним, що зберігає вічну цінність — це природа і Росія:

А місяць буде плисти і плисти, Роняючи весла по озерах, І Русь усе також буде жити, Танцювати і плакати…

Поет жив у переломну епоху, насичену драматичними і навіть трагічними подіями. На пам’яті його покоління — війна, революція, знову воїна — тепер вже громадянська. Переломний для Росії 1917 рік поет зустрів, як і багато художників його кола, з надіями на відновлення, на щасливий поворот у селянській долі.

Почуття і настрої поета цього часу дуже складні та суперечливі — це і надії, і очікування світлого та нового, але це і тривога за долю рідного краю, філософські роздуми на вічні теми. Одна з них — тема зіткнення природи і людського розуму, що вторгається в неї і руйнує її гармонію, — звучить у вірші С. Єсеніна «Сорокоуст». У ньому центральним стає змагання, що глибоко знаходить символічний зміст, між конем і поїздом. При цьому кінь як би втілює в собі всю красу природи, її зворушливу беззахисність. Паровоз же знаходить риси лиховісного чудовиська.

У єсенінському «Сорокоусті» вічна тема протистояння природи і розуму, технічного прогресу зливається з міркуваннями про долю Росії. У післяреволюційній поезії С. Єсеніна тема батьківщини насичена нелегкими думами про місце поета у новому житті, він болісно переживає відчуження від рідного краю, йому важко знайти загальну мову з новим поколінням, для якого календарний Ленін на стіні заміняє ікону, а «пузатий «Капітал» — Біблію. Особливо гірка поетові свідомість того, що нове покоління співає нові пісні: «Співають агітки Бєдного Дем’яна».

Це тим більше смутно, що С. Єсенін справедливо зауважує: «Я поет! І не чету якимось там Дем’янам». Тому з жалем звучать його рядки: «Моя поезія тут більше не потрібна, Та і, мабуть, сам я теж тут не потрібний». З темою Батьківщини у С. Єсеніна пов’язане розуміння своєї поетичної місії, своєї позиції «останнього співака села», хоронителя його завітів, пам’яті. Одним з важливих для розуміння теми Батьківщини у творчості поета є вірш «Спить ковила»:

Спить ковила. Рівнина дорога, І свинцевої свіжості полинь Ніяка батьківщина інша Не увіллє мені у груди мою теплінь. Значить, в усіх у нас така доля, І, мабуть, усякого запитай — Радуючись, лютуючи й мучась, Добре живеться на Русі. Світло місяця, таємниче і довге, Плачуть верби, шепотять тополі.

Але ніхто під окрик журавлиний Не розлюбить отчі поля. І тепер, коли от новим світлом І моєї торкнулося життя долі, Однаково залишився я поетом Золотою, зробленої з колод хати.

Вірш цей датований 1925 роком, відноситься до зрілої лірики поета. У ньому виражені його таємні думки. У рядку «Радуючись, лютуючи і мучась» — важкий історичний досвід, що випав на долю єсенінського покоління.

Вірш побудований на традиційно поетичних образах: ковила як символ російського пейзажу і одночасно символ туги, полинь із її багатою символікою і журавлиний лемент як знак розлуки. Традиційному пейзажу, у якому уособленням поезії є не менш традиційне «світло місяця», протистоїть «нове світло», скоріше абстрактне, неживе, позбавлене поезії. І на противагу йому звучить визнання ліричного героя єсенінського вірша у прихильності віковому сільському укладу. Особливо значимий у поета епітет «золотий». У цьому вірші «золотий» не стільки кольори хати, скільки символ її неминущої цінності, символ укладу сільського життя із властивою йому красою, гармонією. Сільська хата — це цілий світ, її руйнування не викупається ніякою привабливою новиною.

Фінал вірша звучить трохи риторично, але в загальному контексті поезії С. Єсеніна він сприймається як глибоке і щире визнання автора. Таким чином, тема Батьківщини у поезії С. Єсеніна розвивається від беззвітної, майже дитячої природної прихильності до рідного краю до усвідомленої, що витримала випробування важким часом змін і переломів авторської позиції.