А школа рідна — це міста частка, дитинства сонячний шматочок

А школа рідна — це міста частка, дитинства сонячний шматочок…

Якщо колись торкнеться серця біль,

Ви відшукайте в ньому той куточок,

В якому пронесли в калейдоскопі літ

Дитинства частку — сонячний шматочок

Пройдіться по таким знайомим знову,

До болі рідним класам, коридорам,

Не стримуйте ви щирих сліз при цьому —

Для вас завжди відкриті двері школи…

…15 жовтня місто Орджонікідзе відзначило своє 55-річчя. Яскравою ілюстрацією свята став урочистий вечір, на якому возвеличувалися істинні людські цінності, особистості, прекрасні у своїх думках та вчинках, через життя яких ніби проглядається вся історія міста.

Святково вбрана зала, слова ведучих хвилюють кожного із присутніх, адже доброю традицією стало вшановування праці людей, життя яких стало невід’ємною часткою долі Орджонікідзе. Першою отримує від мера Відзнаку за заслуги перед містом 90-річна Горбенко Неоніла Кіріянівна , вчитель математики середньої школи №2, яка виховала майже 9 тисяч учнів, 67 випусків педагога пішло у світ з великим почуттям любові не тільки до предмета, а й до рідного міста. Вихованці різних років прийшли привітати дорогого наставника.

Переконана, що море квітів, нестаріючі рядки пісні «Вчителько моя» і слова «я гордий, що був вашим учнем» з пам’ятним фото, на віки увійдуть не лише у родинні альбоми, а й у літопис Орджонікідзе.

І лише зараз, коли я вже стою на порозі дорослого життя, тільки-но починаю розуміти, як пишаюсь тим, що навчаюсь саме у другій школі, що саме такі чуйні та розумні вчителі стали моїми мудрими порадниками, світочами добра і справедливості, тими маяками, які завжди орієнтуватимуть мене у бурхливому житті.

Поки звучать овації, на мить закриваю очі і мимоволі повертаюсь до рідної школи, яка 11 років вчила мене бути освіченою людиною, ставила безліч запитань, завдяки яким я сьогодні можу вважати себе особистістю. І вперше за багато років мені захотілося взяти інтерв’ю у моєї школи, яка стала домівкою для тисячі учнів.

У наступному році школа відзначатиме 60 день народження. Скільки всього вона бачила за цей час?! Скільки дитячих посмішок, скільки переживань: перше кохання, перший поцілунок, перша двійка?!.

Багатьом парам вона навіть дала старт для сімейного життя.

Дуже багато хотілося б запитати у школи. А для початку:

— Як же ти, люба Школо, відзначила свій перший день народження?

Школа замислилась, здавалось, що у її вікнах заблищали сльози, вона згадала далекий 44-ий рік. Через паперову бюрократію сталося так, що вона має дві дати заснування. Перша — у далекому 1944 році.

Як тільки відгриміли гармати, стих посвист куль, вже гостинно зустрічала дітлашню семирічна школа №2. Маленька стара будівля раділа першим повоєнним школярикам . Не було ще ні підручників, ні крейди, та було головне — щире бажання до навчання. Це був перший спогад, найтепліший та найщиріший.

Його дбайливо зберігають архіви рідного міста.

Другою, більш офіційною датою, став 1951 рік, коли вже було збудовано нове приміщення школи: це була двоповерхова будівля з просторими класами, світлими коридорами . Тут повною мірою вирувало життя, і зараз, проходячи ними, здається, іноді чутно тихий оклик тих років…

— Не так важливо 44-тий чи 51-ий є роком мого народження, — трохи замислившись, відповіла Школа, — головне, що сьогодні я живу повноцінним життям і моє серце наповнене дитячим галасом.

— Рідна Школо, відомо, що за різних часів біля твого штурвалу стояли різні очільники. Що вони лишили тобі у спадок?

І знову школа полинула у далекі спогади… Стіни, перешіптуючись, почали згадувати, як повз них вперше пройшла молода, але дуже талановита вчителька — перший керманич школи — Кліценко Ніна Євдокимівна. За час її роботи відбулось багато змін.

Саме їй вдалося вдихнути життя у тільки-но народжену будівлю.

Просторий кабінет директора подумки почав згадувати усіх своїх власників. Кот О. Д., Білововк М. В., Соборний Г. В., Бондаренко Г. О., Кальян О. Ф., Петровська В. В., Череп Т. В., Мякотіна Л. С. — кожен з них залишив щось пособі, та найголовніший спадок — 59 випусків, котрі поринули у вир життя освіченими та вихованими людьми.

— Кажуть, що за традиціями визначають духовність народу. Які найдорожчі традиції, Школо, ти зберігаєш у рідних стінах?

— З моїм народженням народились і добрі традиції вшановування пам’яті ветеранів війни і праці. До сьогодні я одна із найкращих у патріотичному вихованні молоді серед шкіл міста.

Піднімаюся сходами на другий поверх, переді мною гостинно відкриваються двері, і я потрапляю в царину Зали бойової слави імені маршала Василя Івановича Чуйкова, двічі Героя Радянського Союзу, члена ЦК КПСС. Цю залу було відкрито у 1989 році. Експозиції ознайомлюють з подіями Великої Вітчизняної війни. З’явилася і нова — «Афганістане, ти мій біль». У цьому році зала вчетверте приймала гостей шкільного «Перевалу».

Пісні на афганську тематику з дитячих вуст, стали ще одним доказам того, що ми вміємо берегти пам’ять.

Проходячи ще раз такими рідним коридорам, подумки дякувала за інтерв’ю рідній школі, яка, наче пошепки звернулась і до мене зі своїм запитанням:

— Даріє, ти вже на порозі дорослого життя. Незабаром і ти випурхнеш із моїх стін… Який же головний урок ти винесеш із собою у життя? ..

— Звичайно, завжди бути чесною перед собою і любити життя так, як вчила ти мене упродовж 11-ти років. Адже ти для мене — часточка моєї родини, рідного міста та дитинства сонячний шматочок… — Не встигла я замислитись, як опинилася знову у святковій залі, до котрої прийшли орджонікідзевці, щоб привітати рідне місто з ювілеєм.

Не стихають овації, на сцені пафосно возвеличується моє рідне Орджонікідзе. Я пишаюся ним, адже це мій рідний дім, бо я тут зросла, я тут навчалась, я тут буду жити!

Тут розміщені мої статті, які були написані під керівництвом Коваленко Лариси Олексіївни. Яка є не просто чудовою людиною, а ще й гарним, досвідченим і чуйним педагогом.

Усі роботи розміщені для ознайомлення, якщо ж ви будете їх використовувати, прошу вказувати ім’я автора або посилання на статтю.

Дуже дякую за увагу, сподіваюсь на конструктивну критику!