Біблія сама по собі багато значила для Б. Л. Пастернаку. В «Охоронній грамоті» він писав: «Я зрозумів, що, приміром, Біблія є не стільки книга із твердим текстом, ськільки записний зошит людства, і що таке все віковічне». Тому цікаві біблійні мотиви в його тварчості. У романі «Доктор Живаго» одержали втілення як моральні сторони євангельського навчання, так і інші, пов’язані з головною ідеєю, принесеної Христом людству, «Смерті не буде», — так звучить один з авторських варіантів назви майбутнього роману.
На думку Пастернаку, людина повинен носити в собі ідею безсмертя. Без цього він не може жити.
Юрій Живаго вважає, що безсмертя буде досягнуто людиною, якщо він стане «вільний від себе» — прийме на себе біль часу, прийме всі страждання людства, як сваї. І значимо те, що головний герой — не тільки лікар, але й поет. Збірник його віршів є результатом, підсумком життя. Це життя Юрія Живаго після смерті. У цьому — безсмертя людського духу. Ще одна тема, що хвилює Пастернаку, як і Достоєвського.
Це тема духовного відродження особистості. Вана явно уплетена в ськладний романний ансамбль. Перші рядки книги — значеннєвий зачин цієї теми.
Пізніше Юрію Андрійовичу думає, що він пише поему «Сум’яття» про ті дні, які протекли між смертю Христа і його васькресінням, про тім просторі й часі, коли йшла боротьба між васькресительной потенцією життя й «чорною земною бурою»: «И два римовані рядки переслідували його: «Ради торкнутися /И треба прокинутися».
Раді торкнутися й пекло, і розпад, і розкладання, і смерть, і, однак, разом з ними рада торкнутися й весна, і Магдалина, і життя. И — треба прокинутися! Треба прокинутися й устати.
Треба васькреснути». А головний герой роману васькресіння розуміє так: «».От ви побоюєтеся, чи васькреснете ви, а ви вже васькресли, коли народилися, і цього не помітили». Доктор Живаго вважає, що людина в інших людях і є душу людини, його безсмертя: «В інші ви були, в інших і залишитеся. І яка вам різниця, що потім це буде називатися пам’яттю.
Це будете ви, що ввійшла до ськладу майбутнього». Цікава в романі й ідея життя як жертви. Саме таким життям живуть герої роману. Для Пастернаку важлива тема співчуваючої тотожності душі однієї людини іншому, думка про неминучість віддати всього себе за людей.
Симушка Тунцова в романі міркує: «…Адам хотів стати Богом і помилився, не став їм, а тепер Бог стає людиною, щоб зробити Адама Богом». Героям Пастернаку властив любов до ближнього. В «Охоронній грамоті» автор писав, що «майбутнє людини є любов». І про головного героя роману так говариться: «…все життя він намагався ставитися з любов’ю до всіх людей, не говарячи вже про близькі й сім’ї». Є ще один герой — Микулицын, що, як і герої Достоєвського, живе любов’ю до ближнього.
Це про нього ськазане в романі: «…він злочинно добрий, добрий до крайності.
Пошумит, покобенится й розм’якне, сорочку із себе зніме, последнею коркою поділиться». У романі Пастернаку можна виділити два уклади буття: природне життя людей і надприродна . Лише в контексті вічності життя людини й усього людства одержує для письменника зміст. Всі події роману, всі персонажі раз у раз проектують на новазавітний переказ, сполучаються з вічним, будь те явний паралелізм життя доктори Живаго із хрещеним шляхом, долі Лары з долею Магдалини, Комаровського — з диявалом. «Загадка життя, загадка смерті» — над цією таємницею б’ється думка автора «Доктори Живаго». І Пастернак розгадує «загадку смерті» через життя в історії-вічності й у тварчості.
От чому в труни Живаго любляча його жінка відчуває «віяння валі й безтурботності». Цього письменника завжди неськінченно торкало чудо життя. Він ніколи не втрачав відчуття первинної краси того, що нас безпосередньо оточує.
Цьому Пастернак віддав сває життя, і це, властива, його в ній тримало. Але він ніколи не відокремлював себе від часу, просто намагався затвердити гармонію того існування, з яким він прийшов у життя. От цим нам і доріг Пастернак.
У цьому стан його якщо не вічної, те, у всякому разі, тривалому житті.