Чацкий — образ «нової людини»; (По комедії А. С. Грибоєдова «Горі від розуму»;) Горі від розуму Грибоєдов А. З

Чацкий — образ «нової людини» (По комедії А. С. Грибоєдова «Горе від розуму»)
Чацкий починає нове століття — верб цьому все його значення й весь розум

И. А. Гончарів

Комедія А. С. Грибоєдова «Горе від розуму» зіграла видатну роль у справі суспільно-політичного й морального виховання декількох поколінь російських людей. Вона озброїла їх на боротьбу з насильством і сваволею, підлістю й неуцтвом в ім’я волі й розуму, в ім’я торжества передових ідей і справжньої культури. Ми, як і наші батьки й діди, захоплюємося художньою досконалістю «Горя від розуму», блиском мови, разюче яскравим зображенням побуту й вдач, реалістичною точністю образів Грибоєдова

У комедії показана боротьба нового зі старим, котра розпалювалася усе сильніше, проникаючи в різні сфери життя, відбиваючись у мистецтві й літературі. Спостерігаючи цю боротьбу в житті, Грибоєдов показав її у своїй комедії з погляду передової людини свого часу, близького по поглядах кдекабристам.

В образі Чацкого Грибоєдов уперше в російській літературі показав «нової людини», натхненого піднесеними ідеями, що піднімає бунт проти реакційного суспільства в захист волі, гуманності, розуму й культури, що виховує в собі нову мораль, що виробляє новий погляд на мир і на людські відносини

Олександр Андрійович Чацкий — це парубків, дворянин. Батьки Чацкого рано вмерли, і він виховувався в будинку Фамусова — друга його покійного батька. Чацкий не тільки розумний, але й розвита людина, з почуттям, або як його рекомендує покоївка Ліза:

Так-З, так сказати, красномовний, а боляче не хитрий;

Але будь військовий, будь він статський,

Хто так чутливий, і весел, і гострий,

Як Олександр Андреич Чацкий!

В «Горе від розуму» всі гості Фамусова рабськи копіюють звичаї, звички й убрання французьких модисток і безрідних заїжджих пройдисвітів, що розжилися на російських хлібах. Всі вони висловлюються на «суміші французького з нижегородським» і німіють від захвату побачивши будь-якого заїжджого «французика з Бордоіль». Вустами Чацкого Грибоєдов з найбільшою пристрастю викрив це неварте раболіпство перед чужим і презирство до своєму:

Щоб винищив Господь нечистий цей дух

Порожнього, рабського, сліпого подражанья;

Щоб іскру заронив він у кому-небудь із душею,

Хто міг би словом і прикладом

Нас удержати, як крепкою вожжой,

Від жалюгідної нудоти по стороні чужий

Чацкий полум’яно любить батьківщину, але не держава царів, поміщиків і чиновників, а Росію народну, з її могутніми силами, заповітними переказами, розумом і працьовитістю. Ця справжня любов до батьківщини обернулася гарячою ненавистю до всілякого рабства й гноблення народу — соціальному, політичному, духовному

Дворяни фамусовского кола цінують у людях чини й багатство, а Чацкий — щирий, дотепний, він посміюється над Фамусовим, гостро вишучивает московських дворян, їхнє життя й времяпрепровождение:

Чи не ці грабіжництвом багаті?

Захист від суду в друзях знайшли, у спорідненні,

Чудові соорудя палати,

Де розливаються в бенкетах і марнотратстві.

Та й кому в Москві не затискали роти

Обіди, вечері й танці?

Фамусов намагається повчати Чацкого: «Именьем, брат, не керуй помилково. А головне — мабуть-тка послужи». Чацкий нехтує людей, готових

У заступників позіхати на стелю,

З’явитися помовчати, пошаркать, пообідати,

Підставити стілець, підняти хустку

Він уважає, що потрібно служити «справі, а не особам». Чацкий захищає право людини вільно вибирати собі заняття: подорожувати, жити в селі, «вперить розум» у науки або присвятити себе «мистецтвам творчим, високим і прекрасним», тому Фамусов повідомляє Чацкого небезпечною людиною, що не визнає влад

Особиста драма Чацкого — його нерозділена любов до Софії, Софія, при всіх своїх гарних щиросердечних задатках, все-таки цілком належить до фамусовскому миру. Вона не може полюбити Чацкого, що всім складом свого розуму й своєї душі протистоїть цьому миру. Він любить серйозно, бачачи в Софії майбутню дружину. Тим часом Чацкому дісталося випити до дна гірку чашу, не знайшовши ні в кому «співчуття живого», і виїхати, відвозячи із собою тільки «мильон роздирань».

Ах, той скажи любові кінець,

Хто на три роки вдалину виїде!

А. А. Чацкий серйозно готується до суспільної діяльності. «Він славно пише, перекладає», — говорить про нього Фамусов і все повторює про його високий розум. Він подорожував, учився, читав, приймався, як видно, за працю, був у зносинах з міністрами й розійшовся. Неважко догадатися, чому: «Служити б рад, — прислужуватися

Нудно».

Одне з головних відмітних властивостей Чацкого — повнота почуттів. Вона виявилася й у тім, як він любить, і в тім, як він гневается й ненавидить. У всім він проявляє щиру пристрасть, завжди буває гарячий душою. Він палкий, гострий, розумний, красномовний, повнині життя, нетерплячий. Він виявляє собою втілення доброї юності, чесності, довірливості, юним-юній-молодому-по^-юному безмежної віри в себе й свої можливості. Ці якості роблять його відкритим для помилок і уразливим

Чацкий — єдиний зримо діючий позитивний герой у комедії Грибоєдова. Але його не можна назвати винятковим і самотнім. Мислитель, борець-декабрист і романтик з’єднуються в ньому, як вони часто з’єднувалися в ту епоху в реальних людях і реальному житті. У нього є однодумці: ми довідаємося про їх завдяки внесценическим персонажам (тим, про які говориться в п’єсі, але які прямо не зайняті в дії). Це, наприклад, професори Педагогічного інституту, які, за словами княгині Тугоуховской, «вправляються в розколах і безвір’ї», це «божевільні люди», схильні до ученью, це племінник княгині князь Федір, «хімік і ботанік».

Чацкий у комедії представляє молоде мисляче покоління російського суспільства, його кращу частину. А. И. Герцен писав про Чацком: «Образ Чацкого, сумного, неприкаяного у своїй іронії, що трепится від обурення, відданого мрійливому ідеалу, з’являється в останній момент царювання Олександра I, напередодні повстання на Исаакиевской площі. Це — декабрист, це людина, що завершує епоху Петра Першого й силкується розглянути, принаймні на обрії, обітовану землю…»

Комедія Грибоєдова дотепер овіяна подихом життя, що кличе людей уперед, у сьогодення й майбутнє, і відмітає зі свого шляху все старе, віджиле.