«Чайка» А. П. Чехова — новий етап творчості

Чайка — твір для самого автора найбільш автобіографічний, особисте. У п’єсі, написаній у маленькому меліховського флігелі, Чехов, мабуть, вперше так відверто висловив свою життєву і естетичну позицію. Це п’єса і про людей мистецтва, про муки творчості, про неспокійних, бентежних молодих художників і про самовдоволено-ситому старше покоління, охороняючому завойовані позиції.

Це п’єса і про любов , про нерозділеному почуття, про взаємне нерозуміння людей, жорстокої невлаштованості особистих доль.

Нарешті, це п’єса і про болісних пошуках істинного сенсу життя, загальної ідеї, цілі існування, певного світогляду, без якого життя — суцільна мука, жах. На матеріалі мистецтва Чехов говорив тут про все людське існування, поступово розширюючи кола художнього дослідження дійсності.

П’єса розвивається як поліфонічне, багатоголосний твір, в якому звучать різні мотиви, перехрещуються різні теми, сюжети, долі, характери. Всі герої співіснують рівноправно: немає доль головних і побічних, то один, то інший герой виходить на перший план, щоб потім піти у тінь. Очевидно, тому неможливо, та навряд чи й потрібно виділяти головного героя Чайки. Питання це не безперечний. Був час, коли героїнею безсумнівно була Ніна Зарічна, пізніше героєм став Треплєв.

У якомусь спектаклі вперед висувається образ Маші, в іншому все собою затьмарюють Аркадіна і Тригорін.

При всьому тому цілком очевидно, що всі симпатії Чехова на стороні молодого, що шукає покоління, тих, хто тільки входить у життя. Хоча й тут він бачить різні, неслівающіеся шляху. Молода дівчина, яка виросла в старій дворянській садибі на березі озера, Ніна Зарічна і недовчений студент в пошарпаному піджаку Костянтин Треплєв — обидва прагнуть потрапити в чарівний світ мистецтва. Вони починають разом: дівчина грає в п’єсі, яку написав закоханий у неї талановитий юнак.

П’єса дивна, абстрактна, в ній йдеться про одвічне конфлікті духу і матерії. Потрібні нові форми! — Проголошує Треплєв. — Нові форми потрібні, а якщо їх немає, то краще нічого не потрібно!

У вечірньому саду поспішно збита сцена. Може бути, тут народжується новий витвір мистецтва… Але п’єса залишається недоігранной.

Мати Треплева, знаменита актриса Аркадіна, демонстративно не бажає слухати декадентський маячня. Представлення зірвано. Так оголюється несумісність двох світів, двох поглядів на життя і позицій у мистецтві. Ви, рутінеров, захопили першість у мистецтві і вважаєте законним і справжнім лише те, що робите ви самі, а інше ви гнітить і душите! — Повстає Треплєв проти матері і процвітаючого письменника Тригоріна. — Не визнаю я вас!

Не визнаю ні тебе, ні його!

У цьому конфлікті проступає кризова ситуація в російській мистецтві і в житті кінця XIX століття, коли старе мистецтво розладналося, а нове ще не налагодилося. Старий класичний реалізм, в якому наслідування природі перетворилося на самоціль , виродився лише в спритне технічне ремесло. Мистецтво нового, прийдешнього століття народжується в муках, і шляхи його ще не ясні.

Треба зображувати життя не такою, як вона є, і не такою, як повинна бути, а такою, як вона представляється в мріях — ця програма Треплева звучить поки як туманна і претензійна декларація. Він зі своїм талантом відштовхнувся від старого берега, але ще не пристав до нового. І життя без певного світогляду перетворюється для молодого шукача в ціль безперервних мук.

Втрата загальної ідеї — бога живого людини роз’єднує людей перехідної епохи. Контакти порушуються, кожен існує сам по собі, поодинці, не здатний до розуміння іншого. Тому так особливо безнадійно тут почуття кохання: все люблять, але всі подобались, і всі нещасні.

Ніна не може ні зрозуміти, ні полюбити Треплева, він, у свою чергу, не помічає відданою, терплячою любові Маші.

Ніна любить Тригоріна, але той кидає її. Аркадіна останнім зусиллям волі утримує Тригоріна біля себе, але любові між ними давно немає. Поліна Андріївна постійно страждає від байдужості Дорна, вчитель Медведєв-ко — від черствості Маші…

Неконтактність загрожує обернутися не тільки байдужістю та черствістю, але навіть зрадою.

Хоча п’єса ця названа комедією , в ній мало веселого. Вся вона перейнята ловлення вітру, тривогами взаємного нерозуміння, нерозділеного почуття, загальної незадоволеністю. Навіть самий, здавалося б, благополучна людина — відомий письменник Тригорін і той таємно страждає від невдоволення своєю долею, своєю професією.

Далеко від людей він буде мовчазно сидіти з вудками біля річки, а потім раптом прорветься в істинно чеховському монолозі, і стане ясно, що навіть ця людина теж, по суті, нещасливий і самотній.

Словом, сумну комедію написав Чехов — до болю, до крику, до пострілу доходить тут відчуття загальної невлаштованості життя. Чому ж у такому разі п’єса названа Чайкою? І чому при читанні її нас охоплює і підкоряє особливе почуття поетичності всій її атмосфери? Швидше за все тому, що Чехов витягує поезію з самої невлаштованості життя. Символ Чайки розшифровується як мотив вічного тривожного польоту, стимул руху, пориву вдалину.

Не банальний сюжет для невеликого оповідання витягував письменник з історії з підстреленої чайкою, а епічно широку тему гіркою незадоволеності життям, що будить тягу, ловлення, тугу про краще майбутнє. Тільки через страждання приходить Ніна Зарічна до думки про те, що головне — не слава, не блиск, не те, про що вона колись мріяла, а вміння терпіти. Умій нести свій хрест і віруй — цей вистражданий заклик до мужнього терпінню відкриває трагічного образу Чайки повітряну перспективу, політ у майбутнє, не замикає її історично окресленим часом і простором, ставить не крапку, а три крапки у її долі.