Чим багатий мій народ, якими скарбами він може поділитися з іншими?

Григорій Сковорода давно вже став символом мудрості українського народу. Про великого філософа України сказано і багато, і замало водночас. Він був у всьому незвичайною людиною. За спогадами його сучасників, одягався він охайно, але просто. їжу вживав виключно рослинну та ще молочні продукти, і то раз на день після заходу сонця, м’яса й риби зовсім не вживав. Кажуть, що це не була примха чи якісь забобони, це так відбувалося через властивість його організму.

Спав Григорій не більше чотирьох годин на добу, вставав удосвіта. і йшов собі або за місто, або в сади.

Ще малим хлопчиком він сприймав слово, як музичний і живописний елемент, а до письма він ставився, як до образного мистецтва. Слово було для нього, ніби музика: пізнати, що там у книжках, сторінки яких укриті писемними знаками, було для нього те ж саме, що відчути красу мелодії, насолодитися нею. Його геніальна творчість настільки проста у сприйнятті, наскільки складна у тому, щоб пристосувати її до себе.

ДоСковороди дуже тяглася молодь, про нього писали в листах, обговорювали його думки, навіть сперечалися щодо його мудрих висловлювань, які потім помандрували у світ афоризмів. Гучна слава про мандрівного філософа поширювалася при тому, що за життя із його творів не було надруковано нічого.

Мудрий Сковорода бентежно ставився до таких речей, на які інші просто не звертали уваги, що для звичайних людей було буденним і звичайним. Йому хотілося прочитати книгу буття людини, дійти до розуміння сенсу життя кожної людини, осягнути загадкову людську душу й ті зміни, які з нею відбуваються, і як це впливає на характер і життя загалом. Він сказав про світ і людину таке, чого не сказали інші, навчав людину жити так, як не вчили інші, а найголовніше — сам жив так, як навчав. Філософські твори великий мудрець писав доступною мовою, він уводив у їхній текст притчі, байки, часом навіть прикрашав власними малюнками. І все це було заради Людини, заради розкриття й удосконалювання її духовного світу, а значить, і повної гармонії з усім матеріальним світом.

Він був учителем-творцем, а не вчителем-ремісником. Жив так, як навчав, а навчав через мудрість світову, творив своє вчення в живих і зрозумілих образах за допомогою слова, музики, малюнку.

«Світ ловив мене, та не спіймав» — написано на могилі Григорія Сковороди, і в цьому — вся проста мудрість великого філософа, бо він прагнув жити згідно зі своїми моральними переконаннями й залишатися морально чистим. Його творчість — не лише надбання українського народу, за кордоном створені цілі інститути, які досліджують, вивчають, зіставляють його творчий доробок.

Самійло Величко та його літопис. Ця видатна людина полишила чимало загадок для істориків, оскільки з його біографії багато що залишилося нез’ясованим. Хоча із самого літопису виразно помітно, що Величко був надзвичайно освіченою людиною. Тому висловлюються припущення, що до початку своєї служби він навчався в Київській академії. На користь цього свідчить і те, що його було висунуто до військової канцелярії, а туди, як відомо, брали тільки тих, хто пройшов курс наук! у найавторитетнішому тоді закладі, яким вважалася академія.

Канцеляристи вели всю документацію війська, брали участь у прийомах іноземних послів, їздили в депутаціях за кордон. Чи й треба казати, що це був вельми представницький корпус з-поміж усього козацтва. Із них вийшло чимало прославлених воєнною доблестю полковників і гетьманів.

На життя Самійла Величка випало немало складних перипетій. Відомо, що після страти Кочубея, він, як наближена до нього особа, потрапив до в’язниці, де йому довелося пробути кілька років. Згодом клопотаннями друзів Величка було звільнено. Вийшовши із в’язниці, він поселяється спершу в Диканьці, у маєтку Кочубе-їв, а потім у селі Жуках під Полтавою, де цілком віддає себе літературній роботі.

Повільно, впродовж багатьох літ народжується ця видатна в нашій історії та культурі книга, яка стане відомою під назвою «Літопису» Самійла Величка.

Готуючись до своєї роботи, Величко вивчив багато історичних джерел польською, російською, німецькою, латинською мовами. До речі, у нього була рідкісна колекція книг всяких манускриптів, яку він збирав упродовж усього життя. У наукових бібліотеках дослідники часто натрапляють на старовинні фоліанти, де стоїть напис: «Із книг Самійла Величка, канцеляриста». Там є не тільки історичні хроніки, літописи, документи, що були необхідні для роботи Величка, а й художні твори. Із усього виразно помітно широке поле його читацьких зацікавлень.

Але навіть якби й не знаходилися ті книги, все одно зрозуміло: Величко належав до найосвіченіших людей свого часу. У цьому легко переконує його літопис. Величко поклав собі за мету розповісти читачеві про всі найважливіші події в Україні, що відбувалися протягом семи десятиліть. Та це не звичайна хроніка, у якій просто фіксуються чи переказуються ті події. «Літопис» є воднораз і твором художнім, бо автор знаходить яскраві барви для своєї оповіді, збагачує її важливими деталями, у численних ліричних відступах висловлює своє ставлення до подій і людей, сперечається з різними джерелами, докоряє своїм попередникам і сучасникам за їхні лінощі у вивченні історії.

Все це пише справжній патріот, який і не приховує своїх настроїв та симпатій. У канву тексту автор вставляє уривки з художніх творів українських авторів, через те розповідь його щедро пересипана народними прислів’ями й приказками. Широко використовує Величко перекази й легенди, які на той час існували й відображали багато історичних подій, засвідчуючи сприйняття й оцінки їх простим людом України.

Літопис — книга про Україну, про її непросту долю, про її видатних і рядових людей. А водночас — і про самого Самійла Величка, який ніби на сповіді в читача розповідає про свою віру, надію, про свої прикрощі й болі, ділиться своєю мудрістю. Так, йому є не тільки що переказати з багатої та складної нашої історії, а й розповісти про. себе.

Однак, як людина надзвичайно делікатна, боїться надто зосереджувати увагу читача на власній персоні, і тільки врядй-годи виривається в нього емоційний вигук такого характеру.

Йому не пощастило побачити свою працю опублікованою — помер, полишивши величезний рукопис для майбутнього. І тільки 1848 року вийшов у світ перший том літопису, потім — другий, третій і четвертий. Значення цієї книги в українській історії та культурі просто важко переоцінити. Вона розповідає людям, до якого народу вони належать, чиї духовні діти.

Літопис став настільною книгою всіх наших істориків, з нього черпали матеріал і духовну енергію найкращі наші письменники. Це — справді велика книга українського народу. Це — подвиг усього життя Самійла Величка.

Хтось із великих сказав: «Усе минає, а слово залишається». Це найбільше з див нинішнього світу, диво написаного слова, що мандрує через роки, століття, покоління.