Дилите Д. Антична література. Цицерон

Дилите Д.: Антична література Цицерон Plut. Cic. 47-48). «Джерело: a) складний на основі його мовлень, трохи коректують листа Цицерона, яких збереглося близько 800. Петрарка був розчарований, побачивши, що шанований їм оратор мав слабості й пороки, що його турбувала не тільки доля Рима, але й ціни, рахунки, матеріальні цінності. Поет початкового періоду гуманізму навіть написав Цицерону лист із жалем, що той узявся за політику, замість того щоб віддатися філософії, що вдосконалює людини, . Точка зору Петрарки мала й тепер ще має прихильників.

«Джерело: a) і супротивників, епоху. Одні його гудять, уважають честолюбним, нездатним, постійно коливним, непринциповим політиком, никудишним філософом, що ганяється за грошима адвокатом. Інші, визнаючи його недоліки, позитивно оцінюють творчу й політичну діяльність.

«Джерело: a) часу, здаються нам більше ідеальними тому або тоді, коли ми бачимо їх тільки з фасаду, не знаючи їхнього характеру. Слава Цицерона була причиною його «безславності»: через популярність оратора ми знаємо безліч інтимних обставин його життя. Не відомо, як би виглядав Цезар, якби ми змогли почитати про його сумніви, що охопили, перед переходом Рубикона, або що б ми думали про вбивцю Бруте, знаючи подробиці його фінансової діяльності.

Для історії літератури важливі дві особистих якості характеру Цицерона, із приводу яких, до речі, ніхто не сперечається. По-перше, це була талановита людина.

По-друге, він був римлянином часів республіки. Оратор безліч разів вимовила слова maiores «Моя доля така, що й програти, і перемогти я можу тільки разом з республікою», — говорить він (Phil. XIII 15, 30). Різнобічність таланта Цицерона розкривають його мовлення, яких збереглася 58, тобто приблизно половина.

Вони мають значення й тому, що це єдині зразки римської риторики. Хоча Цицерон у трактаті «Брут» перераховує близько 200 ораторів, але ні їхніх мовлень, ні мовлень ораторів, що жили пізніше, до нас не дійшло. Цицерон затьмарив і своїх попередників, і нащадків. Його мовлення написані за правилами грецької риторики, які ми коротко згадали говорячи про Демосфене, Исократе, Лисии (див. с. 128-130; 139-142).

Теорія й практика риторики встановили такі етапи підготовки й проголошення мовлення: 1) знаходження й нагромадження матеріалу (фактів, аргументів, прикладів) (i»гра» перед слухачами (actio). Коли обставини не перешкоджали, Цицерон ретельно підбирав матеріал, обмірковував розташування доказів і прикладів, піклувався про те, щоб мовлення було образно й мелодійне, запам’ятовував її й переконливо вимовляв. На жаль, не завжди в оратора був час на підготовку, іноді у вихрі подій доводилося говорити експромтом. Однак талант і навички виручали Цицерона: деякі мовлення, вимовлені без підготовки, навіть великолепнее, чим заздалегідь продумані. Крім того, Цицерон зізнається, що й під час підготовки часто важко дотримуватися строгого плану6, деякі частини мови непомітно розтягуються, порушуючи композицію цілого (Brut.

37; 95). Вольноотпущенник Цицерона Тирон винайшов стенографію й записував мовлення свого колишнього хазяїна. Потім оратор їх поправляв, редагував і видавав. Деякі мовлення (наприклад, II філіппіку) Цицерон не вимовляв, а тільки писав. Перед виданням він міг поправити й композицію кожного мовлення, але він цього не зробив.

Важко сказати, якими міркуваннями він керувався: може бути, захотів зберегти враження імпровізації, а може бути, дотримання пропорцій йому, як і більшості римлян, не здавалося важливим. У часи Цицерона теоретичні й практичні проблеми стилістики грецької мови були перенесені також і на латинську мову. У Греції в II в. до н. е.

Сформувалися дві манери мовлення. У грецькій літературі вони широко рапространились через триста років, а в Римі зштовхнулися в I у до н. е.

Одна з них пропонувала вичурность, декоративність і пишність. Вона опиралася на образ багатої, розкішної Азії, з якої надходили притирання, парфуми, найтонші шовки, владики якої сиділи під візерунковими балдахінами на м’яких подушках і пили з ошатних золотих кубків. Манера мовлення азіатів також була більше вигадливою. Вона вплинула на мову греків, що жили в Малій Азії. Стиль, що вимагає складних метафор, пишних епітетів, урочистої пози, названий азианским. Друга манера говорити пов’язана з образом простий, небагатої, але прекрасної Аттики.

Вона пропонувала від загальгрецької мови повернутися до аттическому діалекту й наслідувати стилю Лисия й Демосфена. Цей напрямок одержав назву аттического. Римські аттикисти писали не по-гречески, тому не могли механічно наслідувати греків. Вони перейняли загальні принципи: оглядалися на своїх «дідів» (Катона Старшого й іншого авторів II в. до н. е.

), використовували архаїзовані форми. Вони були прихильниками чистої мови, що вимагали відмовитися від діалектизмів, новотворів і т. п.

У Римі азианским стилем уважалася манірного, виконаного пафосу мовлення. Замолоду Цицерону подобалася така проза декламаційного характеру, але він незабаром відмовився від манірності й вичурности.

Він критикував азианизм, затверджуючи, що такий стиль пасує юнакам, але не має шляхетності, необхідного старцям (Brut. 95). Однак Цицерон не став і повним аттикистом: він гудить обмежені можливості необхідного аттикистами пуризму (Brut. 17; 82; Or. 9) і доводить, що римські аттикисти не розуміють суті аттикизма:»Якщо хто говорить нерівно й недбало, аби тільки виходило чітко і ясно — тільки таке мовлення й визнають аттической. Правильно, що аттической; неправильно, що тільки таку. Якщо, на їхню думку, тільки в цьому й полягає аттичность, то по-аттически не говорив і сам Перикл, без суперечки считавшийся першим оратором: будь він прихильником простого красномовства, ніколи б не сказав поет Аристофан, начебто він гримить громом і мече блискавки, приводячи в сум’яття всю Грецію» (Or. 9, 28-29). «Джерело: a) про себе: «У жодному роді немає такого ораторського достоїнства, якого б не було в наших мовленнях, нехай не в доконаному виді, але хоча б у вигляді спроби або начерку» (Or. 29, 103)9 Мовлення «За поета Архія» звучить як спокійні літературні мемуари, що проповідують повагу до мистецтва й утворення, «Проти Ватиния» — як повна сарказму інвектива, «Проти Пизона» — схожа на політичний памфлет. В «Катилинариях» переважає патетика, що виражає й любов до Рима, і занепокоєння із приводу результату змови, і передчуття своєї місії. Особливо вражає «Перше мовлення проти Катилини, вимовлена на засіданні терміново скликаного сенату, на яке прийшов і сам керівник змовників. Без усякого вступу Цицерон відразу нападає на нього лавиною риторичних питань: «Доки, скажи мені, Катилина, будеш зловживати ти нашим терпінням? Скільки може тривати ця небезпечна гра з людиною, що втратила розум? Чи буде коли-небудь межа розгнузданої твоєї зарозумілості? Тобі ніщо, як видно, і нічна охорона Палатина, і сторожові пости, — де, у місті! — і опасенья народу, і заклопотаність всіх добрих громадян, і те, що засідання сенату цього разу проходить в укрепленнейшем місці, — нарешті, ці особи, ці очі? Або ти не почуваєш, що задуми твої розкриті, не бачиш, що все тут знають про твою змову й тим ти зв’язаний по руках і ногам? Що минулої, що позаминулою ніччю ти робив, де був, кого збирав, яке прийняв рішення, — думаєш, хоч кому-небудь із нас це невідомо? Такі часи! Такі наші вдачі!» (I»Перша катилинария» Цицерона — це зразок слова, що врятували життя багатьох людей, які планували вбити змовники. Цицерон тут показує себе великим і прекрасним: він захищає не одну особу, як в інших мовленнях, а весь Рим. Консул бачить перед собою борг охоронити від метушні змови минуле й майбутнє Рима, його традиції, звичаї, спокій. Схожий Цицерон з’являється й в «Філіппіках», вимовлених через двадцять років: «Замолоду я захистив республіку, не залишу її й у старості. Із презирством я дивився на меч Катилини, не злякаюся й твого», — говорить він Антонію (Phil. II 46, 118). Тільки тепер ситуація складніше й небезпечніше. У той час Цицерону вдалося хоч ненадовго завоювати загальну опозицію проти Катилини, деякий відблиск свого ідеалу — згоди чесних людей. Тепер це зробити майже неможливо. В 44 р. до н. е. колишнім консулом Антоній запропонував у сенаті до кожного римського свята додати обряд шанування Цезаря. Цицерон був у Римі, але на те засідання не прийшов. Антоній заявив, що накаже силою привести Цицерона й зруйнувати його будинок. Наступного дня Цицерон прийшов у сенат і вимовив «Першу Філіппіку». «Джерело: a) Цицерон був винуватцем всіх нещасть: незаконно вбив спільників Катилини, посварив Цезаря з Помпеем, був ідейним керівником убивства Цезаря (Phil. II 16-29). Цицерон відповів Антонію, написавши «Другу Філіппіку», у якій показав моральне розкладання свого супротивника й обвинуватив його в тім, що той сам збирався вбити Цезаря. Антоній заявив, що після закінчення часу консульства він, маючи величезні сили, використовує їх для захисту. Цицерон зрозумів, що громадянська війна неминуча, і, починаючи «Третю Філіппіку», береться переконати сенат оголосити Антонія ворогом. «Джерело: a) Філіппіці» Цицерону довелося завзято говорити про тім же самому. «Доколе людина, що перевершила всіх ворогів злодіяннями, не буде названий ворогом?! А може бути, ви хочете, щоб тремтіли кинджали наших воїнів, що не знають, кого вони простромлюють: громадянина або ворога?! » — говорить він з гіркою іронією (Phil. XIV 3, 6). Тільки після поразки Антонія військом сенату він був оголошений ворогом. Цицерон справляв свій тріумф. На жаль, недовго. Антоній швидко зібрав додаткові сили, до нього примкнув Октавиан зі своїм набраним військом, і захисникові республіки вже нема чого було роби