Доля селянства, його стан в Росії завжди були проблемою, що далеко виходить за рамки економічної, — це була проблема в першу чергу моральна. Письменниками XIX століття селянин сприймався як «сівач і хоронитель» рідної землі, як носій вищих людських цінностей, природної мудрості, згоди із природою. Російська дійсність XX століття поставила селянство в нові умови; влада, що прийшла під гаслом «Землю — селянам», багато в чому повернула часи кріпосного права, коли мужики були прикріплені до землі і не мають змоги користуватися плодами своєї праці, а тисячі селянських сімей взагалі були знищені.
Рік суцільної колективізації — 1929 — офіційна влада іменувала «роком великого перелому». Сьогодні історики додають до цього: «Перелому хребта селянства» — саме тоді все саме талановите, працьовите, життєздатне населення сіл було знищено в ході ліквідації куркульства як класу. У російській літературі XX століття тема селянської долі складалася дуже непросто.
З одного боку, письменників змушували, зобов’язували створювати добутки про сільських жителів — цей час встиг застати Маяковський, який писав про те, що дано завдання повернутися «обличчям до села». Пастернак, що, з’їздивши по спецзавданню у творче відрядження, так і не написав про нове щастя колгоспного села. А скільки було таких, хто написав!
Відомо, що тільки за короткий період 1929-1934 років було надруковано більше 300 добутків різних жанрів про колективізацію, про роботу свідомих колгоспників і підступи кулаків.
Будувалися вони по строгих канонах і до реальної картини сільського життя мали непряме відношення. Небагато було добутків, у яких зустрічалася реальна картина, вирішувалися реальні проблеми. У їхньому числі, наприклад, роман В. Вересаєва «Сестри», написаний у 1931 році.
Він був виданий в 1933 році і відразу засуджений тодішньою літературною критикою за неправильну авторську позицію і більше не друкувався до наших днів. «Помилковість» же позиції автора полягала в тім, що він дав правдиві і страшні картини розкуркулювання, показав, як молоді люди, комсомольці, приїжджають у село і по рознарядці розоряють селянські будинки, прирікають на посилання і загибель цілі сім’ї, включаючи старих і малих дітей.
Одна з найстрашніших сцен у романі — розкуркулювання сім’ї старого селянина, головна провина якого в тім, що на зборах він висловив здорову думку — на своїй землі мужик завжди буде працювати краще, ніж на загальній: «Коли рілля моя, я про декрети не думаю, я на ній з темна до темна працюю, за землею своєю дивлюся». От за ці слова і оголошений він ворогом, у його будинок приходять, щоб вигнати відтіля всю сім’ю, відібрати нажите — недарма баба називає це «денним розбоєм». Забирають все, у тому числі і дитячі валянки з ноги маленького хлопчика. І от, коли сані, повні селянського добра, від’їжджають знадвору, дитина біжить за ними по снігу і просить віддати валянки. І зміст ця сцена знаходить глибоко символічний — недарма вона так врізалася на згадку одного з комсомольців, змусила його засумніватися в правоті того, що вони роблять у селі. Тоді ж, у 1930 році, М. Шолохов задумує, перервавши роботу над «Тихим Доном», написати добуток про сучасність, про «перевиховання селян у дусі колективізму», по його власному вираженню.
Так почалася робота над «Піднятою цілиною». Творча історія роману незвичайна — дві його книги були написані в різні роки — довоєнні і післявоєнні . Сьогодні «Піднята цілина» ставить перед читачем чимало питань.
Документально підтверджено, що правду про те, як насправді завойовувалося нове життя, письменник знав уже на початку 30-х років, бачив і те, до чого прийшло селянство в підсумку його відчуження від землі і власності, і все ж таки роман — зовсім не про це. Довгі роки він сприймався як класика радянської літератури, добуток, написаний рукою великого майстра, але от як співвіднести сьогодні те, що в ньому написане, з теперішньою уявою про той період, що зложилася на підставі знову, що відкрилися для нас фактів, документальних свідчень?
Одна зі спроб дати нове прочитання роману М. Шолохова зроблена автором статті, опублікованої в 1990 році в журналі «Вогник», І. Коноваловою. Стаття озаглавлена навмисно полемічно: «Михайло Шолохов як дзеркало російської колективізації». Одна з ідей автора в тім, що художник ціль перед собою поставив одну, а домігся іншого, правда пересилили помилкові установки, і всупереч їм був створений достовірний добуток — це можна побачити на прикладі образів комуністів у романі. Точка зору І. Коновалової — один з варіантів сучасного прочитання добутку. Далеко не все в такому підході переконливо. І зовсім вже важко погодитися з тим, що, наприклад, Андрій Разметнов — це просто недотепна, чи не смішна людина, не здатна до селянської праці.
Здається, що із шолоховським текстом не все так просто. У романі тісно переплелися як би три установки, що сходять до різних джерел: власне бачення, що дозволяє авторові правдиво відобразити багато чого з того, що діялося й у селі й у людських душах: природне небажання віддавати нажите добро, необмежена влада людей, часом таких далеких від досконалості в моральному змісті.
Як не згадати тут Макара Нагульнова, що загрожує селянам зброєю і говорить про свою готовність стріляти в бабів і діточок, якщо того зажадає революція; інша художня установка в романі йде від авторської ж позиції, але грунтується не стільки на реальній картині життя, скільки на вірі в утопію загальної щасливої праці — тоді, на початку 30-х, у це повірили багато хто, адже сама ця утопічна мрія опиралася на мрії народні про радості загальної праці і справедливий устрій життя, досвід такої праці в російському селі був чималий — від косовиці до допомоги всім селом при будівлі будинку. І, нарешті, третя складова роману — це ті ідеологічні догми, які, хотів він того чи ні, зобов’язаний був відбити в романі письменник, тут і підступи ворогів, наділених свідомо звірячими рисами, і не менш звіриний образ кулака, що вморив голодом свою матір, і мудрий секретар райкому партії.
Всі ці установки, настільки різні, переплітаються в романі, створюють складний візерунок, у якому правда сусідить із щирою оманою автора, а реальні проблеми — з надуманими, начебто очікування Макаром Нагульновим світової революції. У прочитанні роману важливо дотримуватися принципу історизму, що багато чого допомагає зрозуміти в позиції автора. М. Шолохов писав так, як бачив, так, як хотів бачити, і так, як його змушували бачити. Добуток став своєрідним пам’ятником того часу.
Сьогодні ми заново переосмислюємо тему селянства, багато в чому повертаючись до тих традицій, які залишило нам минуле століття, — у бажанні бачити в селянині не тільки годувальника і робочу силу, але і великий моральний початок людини, який ближче всіх інших стоїть до землі, до природи.
Як уже говорилося, існують різні точки зору на роман М. Шолохова «Піднята цілина». Найбільш близька мені та, котра трактує добуток як факт історії російської літератури XX століття. Було б зовсім невірно скидати шолоховський текст «з пароплава сучасності». Без нього наша уява про тему селянства в російській прозі передвоєнних і післявоєнних років було б неповними. Навіть ті крупиці правди, які пробилися в роман через всі політичні установки, нескінченно важливі, тому що за ними — авторський талант, за ними — трагедія художника, чий талант був використаний для пропаганди утопії, для виправдання насильства і жорстокості.
Ця трагедія ще чекає свого дослідника. До кінця не прочитаним, не сприйнятим залишається роман «Піднята цілина». Дати йому остаточну оцінку нам ще має бути.