Головні герої роману «Мнимі простори»

Весь роман пронизує вихідна на поверхню в різних обличчях Конспирология. Зовсім, між іншим, у дусі газети «Завтра» або «Маятника Фуко» У. еко.

Властива всім текстам Шарова социумная тайнопис (точно це перелік таємних організацій і людських оман) зв’язує розвиток світової історії із проявом духовного, у гегелівському розумінні, початку. Колективні тіла, осінені якимось ззовні привнесеним Духом. Відразу у двох романах це партія есерів, у першому — «секта» еретически завантажених «акторів», у третьому — більшовики й «федоровци», в останньому — скопці й хор «Більша Волга». Тіла ці багато більше, ніж просте скупчення численних однодумців Для того щоб потрапити в ці «вибрані», необхідна ревність і завороженность філософією «спільної справи», що дозволяє перебороти чисто фізичну обмеженість фізичних же тел. Своєрідно зрозуміла соборність, що начисто позбавляє людини його індивідуального існування, одноособової долі. Потрапивши один раз у зону притягання таких утворень, людина більше вже ніколи не належить самому собі.

Але, затягнутий у лійку стихій, далі рухається в єдиному потоці зі своїми сучасниками. «Восени п’ятдесят дев’ятого року в самому Сергію вже з’явилося розуміння того, що ті, хто лежить разом з ним у відділенні хроніків, давно вже не випадкове збіговисько людей, що тут за багато років виникла теперішня громада або навіть маленький народ, зі своєю долею, з устояними звичаями, вдачами, законами. І головне — ця громада його, вона його чекає й готова прийняти до себе». До речі, по Шарову, ця особлива колективність багато краще повсякденного, «простого», безідейного існування. Людина у кожному разі приречений — так вуж краще в колективі, у купі, у рої: на миру й смерть червона. Точніше, зовсім непомітна. Усе той же Федір, що подорожує з в’язниці в дурдом, тобто від одного колективного тіла до іншого, виявляється в остаточному підсумку (досить весела й показова метаморфоза) спецкором «Звісток».

Або спецкором виявляється все той же перекладач із англійського. Або, бути може, перекладач і Ф. Голосовов — одна й та сама особа. Розібратися в цьому хитросплетенні немає ніякої можливості, але це й не потрібно. В автора інше завдання: у такий спосіб у роман уводяться зовсім автономні журналістські нариси, що ввійшли потім у книгу «Із записок кореспондента». Ці записки переміняються ще більш дискурсивно «самодостатніми квазифилософскими багатосторінковими «Замітками діда», афоризмами й спостереженнями по історії Росії.

Записки виявляються гранично дискретними, кожна з них закінчується висловленням типу: «Російська революція — у момент занепаду країни; французька, англійська, нідерландська — на підйомі». Але Шарову й цього здалося мало.

Фантики розрізнених записок поміняє цілий трактат, названий у бердяевском дусі «Психологія російської історії». Цим трактатом, власне кажучи, роман і закінчується. Оповідачеві залишається досочинить невеликий і досить формальний епілог. Почавши за здоров’я, через послідовну зміну стильових масок на виході письменник навмисно приходить до зовсім іншого типу оповідання Як бачимо, паралельно нарративним, щоправда, більше радикальним експериментам Володимира Сорокіна, існували й концептуальні композиції Володимира Шарова. Питання тимчасового пріоритету в цьому випадку не здається істотним: ідеї, що називається, носилися в повітрі, хоча дати, поставлені Кульовим наприкінці роману, 1978-1984, таку заявку зробити все-таки дозволяють.

Важливіше відзначити принципову схожість у роботі з «вихідним матеріалом»: «… у них ніколи не було тепла, вони були абстрактними й холодними. По суті, це зрозуміло: все живе, що було в його житті, було їм самим скомпрометоване й залишено»3.

Досить ранній «Слід у слід» найбільше повно фіксує один з жанрових прототипів творчості письменника — нескінченно розвиваються й розгалужуються стежинки латиноамериканських романістів, зокрема, Маркеса. Накладений на специфіку «місцевого матеріалу», цей магічний реалізм мутировал у дивне, ні на що не схоже утворення.

Замешенное, у тому числі, і на супертексті лубянковских архівів. Тому що прав ще один містик і утопіст останнього часу, Анатолій Корольов, говорячи про неминущий вплив цього гігантського доносу на самих себе: «Це миллионнотомное збори допитів і доносів, які усе ще зберігаються в архівах (по слухах, на Лубянке є цілі поверхи й коридори архівів, у яких зберігаються так звані расстрельние списки)… Він невидимий, цей монстр канцелярита, але, повірте, його тиск на наше буття колосально. І майже не ослаблено»4.

Для Шарова істотними виявляються не тільки розміри цього хтонического, по суті, стомиллионозевного чудовиська, але й сама специфіка роботи слідчих і пробірних катів по видуванню кривавих міхурів змов і таємниць. У цьому змісті важливим виявляється автохарактеристика рядового слідчого ГПУ, що епізодично з’являється на сторінках роману: «От до мене привели підозрюваного. Я пишу номер справи, його прізвище, відкриваю папку й починаю допит. У мене вже є версія. Але якщо я бачу, що вона не підходить до обвинувачуваному, я легко відмовляюся від її. Я говорю з ним щодня й з кожним днем усе краще розумію його, усе легше підбираю йому зв’язку, контакти, спільників, і, нарешті, те, що він зробив…

Я слухаю його голос, самий темп мовлення, дивлюся в його очі, руки, він стає мені усе ясніше, всі ближче, і я вже легко знаходжу саме важке — деталі. Отут важлива кожний дріб’язок: і місце, і обстановка, і погода, і час. Різні люди по-різному поводяться ранком і ввечері.

Деталі з’єднують картину, роблять її живий. Якщо вони справжні, вона сама починає говорити з тобою.

І от приходить момент, коли обвинувачуваний розуміє, що я правий, що це він і є, що я, як батько, породив і створив його, і він зізнається, що це він, тоді наступає саме головне, те, для чого йшла вся робота. Ця звичайна людина починає блискуче й талантом розповідати про себе. Страху вже немає. Він говорить і говорить, він захлинається. Я пишу й із працею встигаю за ним.

Він розповідає мені разючі речі, речі, про які я, що створив його, і не підозрював». Нічого більше до вищесказаного додати нельзя.