Іван-Валентин Задорожній
Казармений вигляд дитбудинку налякав звиклу до простору й волі дитину. Іванко не хотів лишатися тут, а його ніхто й не тримав: видали талони на харч і відпустили. Рік він жив на вулиці, ночував у підвалах, в нішах. У 1933 році з голоду помер батько, але хлопець довідався про це значно пізніше.
Улітку 1933 року його знайшов чекіст В. Гніздовський, але не здав хлопчика в колонію, а залишив жити в себе. З того часу він звався Валентин Задорожній. Пішов до школи, а десь через рік вже сам себе утримував. По вечорах палив грубу в редакції газети «Вісті», мав за це харч і ліжко біля цієї груби. Пізніше спробував ретушувати фотографії і навчився робити це так добре, що його замовниками стали всі київські газети.
За порадою редактора «Вістей» вступив до художньої школи, але там йому було нецікаво, бо тримісячне завдання виконував за кілька днів, та й художником ставати не збирався. Морське училище в Баку у 1938 році зробило передостанній довоєнний набір, в який потрапив і Валентин Задорожній.
На початку війни на базі морського училища було сформовано навчальну дивізію, яка в 1942 році була уже в діючій армії. Валентин Задорожній потрапив до розвідки, а потім до штабу. Багато писав до фронтової газети, малював карикатури, мріяв написати п’єсу.
Для цього збирав німецькі листівки. Але хтось доповів про це начальникові особливого відділу, і трибунал засудив старшину до десяти років позбавлення волі та п’яти років заслання. Задорожній мужньо відбував ув’язнення, рубав ліс, стоячи по коліна в холодній воді. Там і захворів. Через півроку командир визволив його з табору.
Хворого Задорожнього відправили до Вологди, де на той час було організовано оздо-. ровчий батальйон для поранених солдатів. Військова кар’єра закінчилася. Саме тоді він поклав собі стати художником. Усі ці роки не покидала його мрія повернення в Україну. Йому снився Дніпро, вишневі українські села і прості люди, яких пізніше не раз буде писати на полотні.
Цій мрії судилось здійснитися: старшину Задорожнього було переведено до Київського військового округу. Помітивши у хлопця хист до малювання, генерал дав наказ відрядити його до Київського художнього інституту.
Я думаю Про покоління наших батьків — одірваних від дому, від роду, від звичаїв — від ладу життя свого народу. Легко їх судити. А скільки треба пережити, Щоб віддати належне тим, хто, незважаючи на нищівну жорстокість часу, не просто вижив, але справдив своє людське призначення. Таким був Іван-Валентин Задорожній.
Він повернувся до джерел — але вже прикро мало лишалося земних днів, і він поспішав сказати нам найважливіше…
Іван-Валентин Задорожній