Ти — прекрасний педагог, бо плідно, завзято і результативно щодня проводиш уроки, виховні заходи, батьківські збори, метидичні об’єднання. та щовечора, повертаючись додому, перетворюєшся на звичайну людину з проблемами найчастіше матеріального характеру…- Я знаю, що потрібно щось змінювати, та що? Я знаю, що потрібно змінюватись, та як? У серці розпач та біль…Ти не використовуєш на уроках абищо, тебе це не влаштовує.
У розмовах з учнями та колегами добираєш кожне слово так, як музикант — потрібні ноти, а кухар — певні спеції. Ти працюєш, креативиш і, напевно, станеш Майстром. Ти чітко бачиш ціль, слідуєш по її шляху, щовечора запитуючи себе чи раптом не відхилився від заданого маршруту… А в твоєму іншому «нешкільному» житті чому не так?
Звертаюсь до тебе на «ти», адже зараз ти читаєш саме ці рядки, то ж ми — однодумці, а значить друзі. Знаєш, це ніби їхати у вагоні одного потягу і через годину спілкування зрозуміти, що знав цю людину сто років, просто не бачив, а тепер зустрів! Одже, друже мій, на уроці ти — прогресивний педагог, учитель-новатор, час визначити інноваційні технології для покращення роботи твоєї душі, а відповідно і життя в цілому.»Якщо не можеш жити поруч з ворогом — зроби з нього свого друга».
Приручи свої страждання, потоваришуй з болем. Назови його генератором чи яким завгодно енегропідсилювальним пристроєм і використай його могутню енергію за потрібним Тобі призначенням! Не роби із нього істоти, яка знищує тебе морально, і звіра, який поїдає твоє тіло. Повір, той, хто тебе скривдив побачить і зрозуміє зворотнє, тільки потрібен певний час, а ще трішки твоєї віри та сили .»Эта вчерашняя боль — источник силы для воина света» (П.
Коэльо). Душа, якій болить, оголена, все зайве й напускне зникає, вона залишається в первозданному стані — щира, чуттєва, милосердна. Подумай, скільки блага можна зробити в парі з нею?! І, можливо, саме в цей момент ти нарешті пізнаєш суть багатьох речей, які весь час оточували тебе, а лише зараз ти визнав їх головними у своєму житті!
Як це важливо — знайти головне! Кому подякуєш за такі откровення? Тим обставинам, в результаті яких ти страждав, а відповідно тим, хто причинив тобі біль, а можливо, собі самому, бо ти шукав — тому й знайшов!»Он смотрит вокруг себя и узнает своих друзей. Он обарачиваэтся назад и определяет своих противников. Он беспощаден к предательству, но никогда не мстит — он лишь устраняет изменников из своей жизни, не борясь с ними дольше, чем это необходимо.
Воин света не прилагает стараний к тому, чтобы казаться. Он — есть». Хороший вчитель теорію завжди підтверджує практикою, то ж до твоєї уваги результат вищесказаного.»Прежде чем вступать в битву, нужно верить в то, ради чего ты это делаешь». ВІДЧАЙДуша моя вмирала, як могла, Без гучної прощальної промови, Вмочивши губи в коктейль бузковий, Заснула, а піднятись не змогла, Ні підлості, нізла не принесла, Але й добро нікому не портібне, Душа моя померла, як змогла, Лиш тіло ще здригається безплідне.
Як буде жити тіло на землі? Красиве, а без неї ж бо нікчемне?…А душу вже понесли журавліВід тіла, від землі — від мене. Хай ти ніколи не відчуєш болюТи не знесеш його, впадеш у відчай.
Цей вічний біль тобі зустріти ні з чим. Сталевий зовні — ти без волі. Мені болить хай!
В моїм кволім тіліЗагартувалось серце всемогуще. Нести страждання, що горіхи лущить. Спасибі «добрі» люди научили…Я згодна біль за двох нестиЙ дарма, що серед них був ти. Я сама собі, а не сіра тінь твоя, Що бреде за тобою у діяннях твоїх, І повір, що Господь наградив головоюМене, щоби не тільки схиляти її!
Ти хотів би, щоб я ніби жінка зі Сходу, Тонко рота стулила під шатром паранжі, Мовчки несла свій хрест і, не дай бог, щоб зродуОголить непосміла хоч шматочок душі. І все майже збулося, бо стало так звичноТихо повинуватись всьому, що ти сказав, І чекати щоднини моральних й фізичнихНе подяк за терпіння, а чомусь розправ.»Доля в тебе така, — все торочила мати. Про покірне телятко приказку пам’ятай»…Та, якщо вже надумав ущент розтоптати, Зараз знищи мене, не тягни, не чекай! Буде ж гірше тобі.
Все сильніш відчуваю, Що зворотня реакція в тілі пішла. Я сама по собі, бо уже відростаютьНа обрубках моїх два колишніх крила! Мені хотів віддати цілий світ. Ти говорив, що почуття на казку схоже, Ти неможливе обіцяв зробить, Але не робиш навіть те, що можеш. А я ж прошу краплиночку тепла, З душі твоєї крихітний шматочокТа щоб я кожен божий день моглаДивитися у рідні т вої очі.
У рідні очі… Що я говорю? Вони давно мені чужі й холоднієЯ думала, що в сонці я згорю, А зникну, мабуть, у холоді безодні.
ВИРОКА серце б’ється, наче в клітці звір, І розум мій не в змозі вже збагнути, Що хворе тіло ще шукає сил, Щоби тебе навіки повернути. Невже воно моє? Невже це я? Чи ж не смертельною була отрутаЖорстоких слів твоїх бурхлива течія?
Та тіло це глухе не хоче чути. Воно шукає в темноті тебеРуками ніжними і спраглими губами…Гори! Гори! І поки ніч минеЗгори! І не зустрінь світанок!
ВРАНІШНЄХай йде вже сніг! Хай падають лапаття, Немов пір’їни з Богових перин. Хай будуть білі й чисті чорні шматтяДуші моєї й земляних шпарин!
Хай йде вже сніг! Хай кине простирадлоІ до весни забрать не поспіша…Хоч до весни хай у Душі спить Ангел, А в білім пусі спить моя Душа! ВІДПУСКАЮЯ прощаю другу — підлу зраду, Я прощаю осені — дощі, Я прощаю холод — листопадуІ прощаю сум — своїй душі. БІЛА ВОРОНАЯ хочу буть такою, як усі, А не тією, білою, з повір’яЯ викину сьогодні всі віршіЙ перефарбую в чорне своє пір’я.
ПРИРЕЧЕНІСТЬДріж в тілі, На серці втомаІ вітер б’є в шибки віттямРіч зовсім не в тому, Не в тому, Що ніч ця, Ніби століття — Часу вимірНе безкінечний:Століттю колись скінчитись…… Річ в тому, Що я приреченаВ наступну ніч знов народитись. ВЕРТАЮ У ЛЮБОВВертаю у любов!
У сонячність, у теплість, В земне тяжіння душ, У насолоду, легкість! Вертаю у любов, Лиш попіл з тіла струшу. Вертаю у любов — Заради неї ж мушу!
З нетерпінням чекаю наступної зустрічі. І пам’ятай: Ти — є! твоя Наталія Шинкаренко.