Образ і характер головної героїні повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся»

Кожний народ, як відомо, має свої звичаї, свої поняття про побут і взагалі про життя. Має їх і український народ. Тому не треба дивуватися, коли читаєш про це в оригінальній повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся».

Я гортаю її сторінки і дивуюся, скільки там описів, у яких з властивою для Квітки реалістичною манерою змальовано яскраві картини з побуту українського народу.

Ось Постає переді мною Маруся. Автор розповідає не тільки про її губки та носик, а виписує кожну деталь її зовнішності, кожен штрих її одягу. Вказується на колір, назву, особливості матеріалу кожної частини дівочого вбрання, розповідається, які в неї намисто, дукати, мережки, вишивки й інші дрібнички туалету молодої дівчини: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі пряменький, з горбочком, а губоньки як цвіточ-ки розцвітають, і меж ними зубоньки, неначе жарн-івки, як одна, на ниточпі нанизані». Можна й далі продовжувати цей портрет.

Але одне стає зрозумілим: не треба ніяких енциклопедій, щоб дізнатися про українська життя. Найкраще — взяти повість Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся» і прочитати. Автор зобразив у ній найголовніші звичаї та ритуали українського народу. Поетично змальовано весілля у подруги Марусиної, де дівчина вперше побачила гарного парубка Василя. Квітка-Основ’яненко і тут дотримується принципу описувати все докладно: «Троїста музика гра, що духу: риплять скрипки, бряжчать цимбали, а замість баса, сам скрипник скрізь зуби гуде та прицмокує».

А з якою майстерністю зображено парубочий танець — «горлиця»! Здається, що ще хвилина, і ти сам підеш у коло, щоб затанцювати «дрібушки» або «навприсядки». Рух, темперамент чи плавність — усе талановито схоплено автором.

На підставі таких описів можна відновити самому рухи танцю чи приготувати згадані у творі страви, пошити відповідне вбрання. Дивуєшся, як у такій невеличкій за обсягом повісті можна було про все розповісти, причому розповісти докладно, до найменших дрібниць.

Не забув Квітка-Основ’яненко зобразити й українську природу. Щоб підсилити розповідь про пепе-могу кохання в душах Василя і Марусі, автор подає картину ранку через пробудження пари соловейків. А як схвильовано звучить опис сходу сонпя: «…Зазолотились і верхів’я дерева по лісам… і ось золотий по них пісок сиплеться по дереву нижче, усе нижче…

Усе стихло… Чогось жде!.. Стало винирять з-за землі… що? І світ, і огонь, і краса…»

У дусі українському змальовано і головних героїв. Взяти хоча б саму Марусю: «На все село була і красива, і розумна, і багата, звичайна, та ше к тому тиха, і смирна, і усякому покірна». Автор зобразив ідеал сільської дівчини, та ще й ім’я їй вибрав таке, яке найчастіше можна було почути на селі. — Маруся. Ще однією рисою цієї дівчини є працьовитість.

Весь час вона працює: і в хаті, і навіть з батьком їде в поле. Автор захоплюється Марусиною вдачею та хазяйновитістю, як, мабуть, захоплювалися цими рисами тогочасні селяни. А як поводять себе Маруся та Василь при своїх зустрічах. То розмовляють, та лише з’являється третя особа — Олена, як «…Василь став бупім мала дитина, пісочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самі і не ззирнуться меж собою». Чого варті хоч би оці реалістичні деталі у змалюванні зніяковілості молодої пари при раптовій появі третьої особи!

Скільки в них знання і психіки, і звичок сільської молоді.

З великою майстерністю, виписуючи кожну деталь, Квітка-Основ’яненко зображує смерть та похорон Марусі. Ми бачимо тут і які дії виконував піп, як причитали над покійною, скільки було людей, як ховали дівчину. Нині неможливо порівняти життя і побут селянина з тими, що існували багато років тому.

Хто хоче дізнатися про життя, звичаї, ритуали українців, може прочитати повість Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся» і в ній побачити невловимий український колорит тогочасного суспільства.