Образи героїв у романі Пастернаку «Доктор Живаго»

Юрій Андрійович — стихійна, творча людина, і під стать йому його дядько — Микола Миколайович. Хоча можливо я не зовсім точно виразилася й має сенс пояснити цю думку. Юрій Живаго стихійний не в тому розумінні, що він керує життям, підкоряє собі. Ні, навпроти, стихія захоплює його самого.

Учинки героя стихійні, часто необдумані саме тому, що він подвластен цим стихіям, залежить від них Саме вони керують його життям, кидають його те туди, те назад, обдаровують героя творчими підйомами, любов’ю. Але в Юрії Андрійовичеві є щиросердечний вогонь, і напевно тому стихія натхнення обрала його засобом свого вираження, через доктора Живаго вона показує свою міць і красу. І герой це почуває: «У такі хвилини Юрій Андрійович почував, що головну роботу робить не він сам, але те, що вище його, що перебуває над ним і керує їм, а саме: стан світової думки й поезії, і те, що їй призначене в майбутньому, що випливає один по одному крок, що має бути їй зробити в її історичному розвитку. І він почував себе тільки приводом і опорною крапкою, щоб вона прийшла в цей рух». Юрій — виразник цієї стихії, але й Микола Миколайович не менш творча, обдарована людина.

Їхньої зустрічі, розмови схожі на якийсь громовий розряд, спалах блискавки. От як описує їхньої зустрічі сам автор: «Зустрілися два творчих характери, зв’язані сімейним спорідненням, і хоча встало й другим життям зажило минуле, нахлинули спогаду й спливли на поверхню обставини, що происшли за час розлуки, але тільки-но мовлення зайшло про головний, про речі, відомих людям творчого складу, як зникли всі зв’язки, крім цієї єдиної, не стало ні дядька, ні племінника, ні різниці у віці, а тільки залишилася близькість стихії зі стихією, енергії с енергією, початку й початку». И с цією же енергією, жаром, стихійно він пише після від’їзду Лариси Федорівни й Катеньки.

І знову його творче натхнення піднімає його на неуявні висоти, піднімає над всім похмурим, над болем доктора, і приносить розрада. «Так кревне, паруюче й неостигле витіснялося з віршів, і замість що кровоточить і хвороботворного в них з’явилася умиротворена широта, що піднімала окремий випадок до спільності всім знайомого.

Він не домагався цієї мети, але ця широта сама приходила як розрада, особисто послане йому…» Роман, на мій погляд, повністю заснований па переплетенні стихій.

Але головна, що велить всіма іншими, — стихія революції, стихія війни. Герої розуміють, що війна й революція, ця перебудова суспільства зігналася всіх з їхніх насиджених місць, перемішало, одних віддалило, інших зблизило. Саме воно — це стихійна перебудова, диктує свою волю людям.

«Мені чи, слабкій жінці, пояснювати тобі, такому розумному, що робиться зараз із життям взагалі, з людським життям у Росії й чому валять сім’ї, у тому числі твоя й моя? — говорить Лариса Федорівна Юрієві Андрійовичеві. — Ах, начебто справа в людях, у подібності й відмінності характерів, у любові й нелюбові. Все похідне, налагоджене, все стосовне до побуту, людському гнізду й порядку, все це пішло порохом разом з переворотом усього суспільства і його перебудовою.

Все побутове перекинуто й зруйновано. Залишилася одна не побутова, непорушна сила голої, до нитки обібраної щиросердності, для якої нічого не змінилося, тому що вона за всіх часів мерзнула, тремтіла й тяглася до найближчого поруч, такий же оголеної й самотньої. Ми з тобою як два перших чоловіки Адам і Ева, яким нема чим було прикритися на початку миру, і ми тепер так само роздягнені й бездомні наприкінці його. І ми з тобою останній спогад про всім тім незлічиме великому, що розчинено на світі за багато тисяч років між ними й нами, і на згадку цих зниклих чудес ми дихаємо й любимо, і плачемо, і тримаємося один за одного й друг до друга горнемося».

И дійсно, зблизила, з’єднала Юрія й Лару саме ця стихія, ця війна й революція. Не будь війни, може бути Лара залишилася б у пам’яті Юрія тією юною дівчинкою-жінкою, що він бачив усього лише двічі: у номері готелю, коли труїлася її мати, і на ялинці у Светницких, коли Лара стріляла в Комаровского. Але от війна знову зіштовхує їх, і герої знайомлять. Тоня вже тоді, по листу Юрія Андрійовича відчула, відчула ту тонку, прозору як павутинка, але вже міцний внутрішній зв’язок Юрія й Лари. Однієї їй веденим чуттям Антонина Олександрівна зрозуміла, що Юрієві Андрійовичеві й Ларисі Федорівні призначено бути разом.

Їхнє життя зв’язане якимось збігом обставин. І Тоня знає це й пише про це Юрієві, що ще не розуміє цього, не вірить, противиться. Борг вірності й любові ще пересилює цей зв’язок. «У цьому листі, у якому ридання порушували побудови періодів, а крапками служили сліди сліз і ляпки, Антонина Олександрівна переконувала чоловіка не вертатися в Москву, а проїхати прямо на Урал за цієї дивної сестрою, що прямує по життю в супроводі таких знамень і збігу обставин, з якими не зрівнятися її, Тониному, скромному життєвому шляху». Юрій Андрійович не прийняв це всерйоз. Але революція знову зіштовхує їх якимось надприродним збігом обставин. Те, що визначено, того не можна уникнути.

Докторові Живаго було призначено бути з Ларой Антиповой. І війна, революція підштовхує їхній друг до друга. Стихія так захотіла, пручатися було даремно. «Він любив Тоню до обожнювання.

Мир її душі, її спокій були йому дорожче всього на світі. Він стояв горою за її честь, більше чим її рідний батько й чим вона сама. У захист її ураженої гордості він своїми руками розтерзав би кривдника. І от цим кривдником був він сам».

Доктор Живаго намагався розібратися, протистояти цьому, сподівався, що щось зруйнує цей зв’язок. «Що буде далі? — іноді запитував він себе й, не знаходячи відповіді, сподівався на щось незбутнє, на втручання якихось непередбачених, що приносять дозвіл, обставин». І ці обставини втручалися, але зовсім не так, як думав Юрій.

У той момент, коли доктор вирішує відкритися Тоні й порвати з Ларой, його забирають у партизанський загін, а коли він вертається, Тоня вже виїхала. Вибору, настільки складного для Юрія Андрійовича, більше не існує, життя, доля, стихія сама вирішила цю головоломку, не дозволивши героєві порвати зв’язок з Ларисою Федорівною Війна, революція зіграли величезну роль у житті цього покоління. Вірніше, не війна й революція грали, а люди грали свою роль, кожному відведену стихією в цій драмі божевілля.

Стихія кровопролиття перемішала всі цінності, всі святині, весь уклад життя «Я тепер упевнена, — говорить Лара Юрієві, — що вона [війна] спричиняла всього, всіх що пішли, що донині осягають наше покоління нещасть. Я добре пам’ятаю дитинство. Я ще застала час, коли були в силі поняття мирного попереднього століття. Прийнято було довірятися голосу розуму. Те, що підказувала совість, уважали природним і потрібним.

Смерть людини від руки іншого була рідкістю, надзвичайним, з ряду геть вихідним явищем… І раптом цей стрибок з безтурботної, безневинної розміреності в кров і крики, повальне божевілля й здичавіння щоденного й щогодинного, узаконеного й смертовбивства, що вихваляє. Напевно, ніколи це не проходить даром… Відразу все стало приходити в руйнування.

Рух поїздів, постачання міст продовольством, основи домашнього життя, моральні підвалини свідомості». Стихія зламала уклад життя, систему цінностей, самих людей. Більшість втратила власну думку, зневірилося в собі, у свою правоту.

Стихія заволоділа розумами людей, їхніми серцями, нав’язуючи їм свої мірки, свої подання. «Головним лихом, коренем майбутнього зла була втрата віри в ціну власної думки. Уявили, що час, коли додержувалися вселянь морального чуття, минуло, що тепер треба співати із загального голосу й жити чужими, всім нав’язаними поданнями. Стало рости панування фрази, спочатку монархічної — потім революційної. Ця суспільна омана була всеохоплюючим, прилипливим».

І адже герої знають, що їхнє життя підпорядковане якоїсь стихії. Вони не пручаються, не нарікають, вони просто чекають її волі. «Я передчуваю, що нас віднесе незабаром кудись далі,» — це слова Лари. Вона знає, що їхній тимчасовий спокій у Варикино недовговічне, воно швидко закінчиться по примсі стихії, і героїв знову рознесе в різні сторони. До нової зустрічі, правда ця зустріч буде для одного з них — для Лари. Вона побачить Юрія лише після його смерті.

Але так захотіла стихія…