Осмислення сутності людського буття в повісті О. Кобилянської «Земля»

З сивої давнини людина жила дарунками землі, поклонялася їй навіть, як богині. І земля з кожним разом, з кожним новим поколінням набувала все більшої влади над людиною. Остання зробила висновок, що без землі неможливо жити, без неї людина — ніщо. Але виявилося, що і з нею людина може перетворитися на «ніщо».

Ольга Кобилянська, пишучи повість «Земля», намагалася показати, як змінюється світогляд селянина під тиском обставин, які нові думки виникають у нього щодо людського буття. Жив у селі Івоніка Федорчук, жив заради землі, заради щастя працювати на ній. Усі його сили витрачалися на те, щоб вчасно посадити та зібрати врожай, а між тим «задобрити» землю. Івоніка дуже її любив, дуже шанував. Адже він був колись «бідним зарібником», який хилився «перед людьми й богом».

Отримавши землю — купивши її після кількох років тяжкої праці, — Івоніка став поважною людиною. Аякже, він має землю!

Земля для Івоніки становить зміст його життя. Він знову і знову повертається до неї, хоче все більше й більше працювати, тому що любить її, тому що вона ніби стала для нього живою істотою: «Івоніка любив її. Він знав її в кожній порі року і в різних її настроях, мов себе самого». І все ж таки шось непокоїло цю людину.

Можливо, він сам розумів, що дуже вже поклоняється землі, що вона не така вже і лагідна, якою він її собі уявляє. І справді, ця володарка чекала чогось — того найстрашнішого, найс-иятішого, що тільки може дати людина. Земля чекала жертви — людського життя. Але смутний неспокій жив поки що десь у глибині душі Івоніки. Федорчук мріяв про те, щоб «онуки… й діти онуків… не відривалися» від цієї годувальниці.

Як страшно він помилявся! Як жахливо пін за це розрахувався! Над труною Михайла у великому горі, у великому розпачі говорить Івоніка тяжкі, але справедливі слова: «Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона отворила пащу і забрала тебе…

Наймитом був ти, наймитом!» Вона — це земля. Виявилася вона не ласкавою матір’ю, а гнівною, ненажерливою володаркою. Зрозумів це Івоніка Федорчук, але, на жаль, дуже пізно, коли вже не стало Михайла. Тепер ця людина не має мети у житті: раніше він жив, щоб працювати на землі, щоб пестити її.

А зараз він не знає, що робити.

Старший син Івоніки Михайло зрозумів, перебуваючи в армії, що можна прожити і без землі. Зовсім не треба мати клаптик, якому потрібно вклонятися, адже «в місті живуть люди й без землі». Цікіпю, що до армії Михайло не уявляв собі ЖИТТЯ без неї, бо любив її, поважав її, як і батько. Але йому вдалося раніше за нього переосмислити своє буття, зректися влади землі.

Хоч, здається, вона не хотіла від нього відректися і забрала до себе. Зовсім інша психологія у молодшого сина Івоніки — Сави. Йому байдуже до землі, вона йому непотрібна, бо найважливіше для нього — полювання та кохання до Рахіри. Саме ця дівчина, яка мріє про землю, намовляє Саву позбутися брата. І брат вбиває брата за клаптик землі, за право володарювати на ній.

Чи зрозумів він потім, що накоїв, що не повинна людина вбивати іншу, тим більше брат брата?

Зламалася і Марійка Федорчук. Усе своє життя вона, як і Івоніка, важко працювала, берегла кожну копійку, щоб згодом купити землю. Коли ж Марійка її отримала, то не могла припустити, щоб якась наймичка володарювала її землею.

Тому не приймає ця жінка ні Анну, ні Рахіру, вважаючи, що вони посягають на її «скарб». Лише з часом Марійка прозріває і розуміє, як вона була не права. Але нічого неможливо повернути.

Селяни, що жили та «дихали» землею, врешті-решт зрозуміли, що людина існує, щоб володарювати на ній, а не навпаки. У родину Федорчуків приходить прозріння, але на той час з ними вже не було старшого сина — його взяла до себе земля, взяла, як довгоочікувану жертву. Хочеться вірити, що не тільки ця сім’я, а й усі селяни переосмислили своє життя, зрозуміли, що все ж таки головне — людські взаємини, любов та душевне тепло.

А земля хай залишається просто землею!