Особистість і історія в романі А. Н. Толстого «Петро перший»

Твір по літературі: Особистість і історія в романі А. Н. Толстого Петро перший

I. Центральну проблему свого роману Олексій Миколайович Толстой визначав як «становлення особистості в епосі». На початку книги рисується допетровська Русь. Убожіючи, темними, розореними бунтами, злодійством і непомірними податками. «Над Москвою, над містами, над сотнями повітів, розкинутих по неосяжній землі, киснули столітні сутінки — убогість, холопство, бездолля». «Ні ремесел, ні війська, ні флоту… Одне — три шкіри бити, та й ті худі…» Всі верстви населення незадоволені існуючим порядком життя. Необхідність корінних перетворень зрозуміла й «мужикові з поротою задницей», і бідному дворянинові, і князеві Василю Голіцину. Країні був необхідний реформатор. Сама історія вибирає для цієї місії Петра, що з’явився виразником не тільки своєї особистої волі, але й вимог епохи

II. У перших розділах юний Петро досить далекий від призначеної йому великої місії. Його цілком поглинає боротьба за владу, захоплює яскравої, шумної, позбавленої нудьги мир Кукуйской слободи, жорстокі потіхи, вино, жінки. «Кукуйский кутилка» починає усвідомлювати необхідність змін, коли бачить теперішні морські торговельні кораблі в Архангельську й «горде презирство іноземців, прикрите люб’язними посмішками». Оглянувшись на минуле, він думає: «А що зроблено за ці роки — ні диявола: балувався!» Петро усвідомлює необхідність «замахуватися на більше»: воювати за вихід Росії до Чорного й Балтійського морів — без цього Росії не бути! Невдача й ганьба під Азовом «скаженими удилами загнуздали його». Скінчилися потіхи, почалися великі справи на благо Росії. III. Особиста доля Петра найтіснішим образом переплітається з долею Росії. Як найціннішу рису його особистості Толстой відзначає безвідмовне служіння Батьківщині. Він без святенницької зарозумілості визнає справедливість мовлень іноземців і вчиться в Європи торгувати, будувати кораблі, плавати по морях. Без преклоніння й самознищення вчиться ремеслу сам і змушує вчитися інших, наймає вчителями кращих європейських фахівців

Суворо й рішуче розправляється він з особистими ворогами (Софія, що повстали стрільці, консервативні бояри), але не стільки з особистої помсти, скільки через те, що вони стали гальмом на шляху перетворення Росії. Змушує бояр голити бороди, чистити зуби, одягатися в іноземне плаття, збиратися на асамблеї, знати політес, розуміти мови. Петро стурбований розвитком культури, утворення, а значить — процвітанням Росії

IV. Будь-яке починання, спрямоване на користь Росії, зустрічає беззастережну підтримку государя, сприймається їм як особиста перемога, викликає гордість за те, що росіяни стають на ноги й успішно можуть конкурувати севропейцами.

Працьовитий і невибагливий, Петро цінував людей по розуму, таланту, діловим і моральним якостям, а не по знатності роду. Він висував і наближав до себе тільки тих, хто так чи інакше послужив Росії

V. Олексій Толстої зображує царя як талановитого воєначальника, реформатора армії, що вміє навіть із поразок витягти корисні уроки. Проїжджаючи по полю, де колись трапилася «нарвская конфузия», Петро з нещадною відвертістю говорить: «Тут загинула моя армія… На цих місцях Карл знайшов велику славу, а ми — силу. Тут ми навчилися — з якого кінця треба редьку є, так поховали навік закостенілу старовину, від якої ледь не сприйняли кінцеву погибель…» Війну він уважає історичною необхідністю, «нестатком державної», на відміну від Карла, якого війна цікавить заради війни. Шведський король не думає про свою країну, про свою армію, який ризикує, він нічого не бажає від життя, крім «гуркоту й диму гармат, брязкоту схрещеного заліза, криків поранених солдатів і видовища потоптаного поля, що пахне гаром і кров’ю». Як вигідно відрізняється від нього Петро, коли, готуючись до вирішального штурму Нарви, говорить Меншикову: «Другий раз відступити від Нарви не можна… Нарва — ключ до всієї війни… Місто брати потрібно швидко, і крові нашої багато лити не хочеться…» А при узятті Юр’єва наказує Шереметєву: «Сам роби свою справу, для Бога тільки не втрачай людей дарма…» Тут Петро зображується як щирий гуманіст, мудрий воєначальник

VI. Письменникові вдалося відтворити багатогранну особистість Петра, сформовану певним середовищем і історичною епохою. Жорстокість, брутальність, деспотичність сполучаються в ньому з талановитістю, життєлюбством, завзятістю, широтою душі, патріотизмом. Ця подвійність Петра пояснюється реаліями російського життя. Петро діє так, як диктує його епоха, що зростила, він у величезному ступені — син свого часу. Спочатку — вплив історичних подій на Петра, потім — весь вплив, що збільшується, самого Петра, його реформаторської діяльності на події епохи — така логіка розвитку образа пануючи в романі. У центрі оповідання виявляється потужний процес відродження Росії, спонукуваний розумом і волею центрального героя роману, що забезпечив політичну, економічну й національну незалежність держави, що стали з відсталої країни європейською державою