Мистецтво завжди шукає. Теми, образи, алегорії, символи, загалом форму подання того, чим переймається митець. Загальні тенденції зазвичай розвиваються паралельно у декількох видах мистецтв, що залежить і від загального стану культури, і від проблем, що хвилюють художників у широкому значенні цього слова.
Перше зумовлює форму. Друге — теми. Розвиток науки у XIX сторіччі та віра в те, що усьому можна знайти раціональне пояснення спричинив розквіт реалізму у крайній формі — натуралізму. Та світ ускладнювався: руйнувалися культурні кордони між країнами, ламалися звичні устрої,
І мистецтво, намагаючись художньо зрозуміти ці зміни й водночас надихаючись небаченим масштабом процесів, почало шукати пояснення часом в ірраціональному, а форми втілення ідей теж створювалися нові. Так виник модернізм. Але й у глобалізації була своя межа — настав час, коли людство жахнулося від необмеженості власних можливостей у галузі руйнування як фізичного, так і духовного.
Руйнувалися кордони між високим і ницим, елітарним і масовим, грою та реальністю — між усім. Хаос прийшов у думки митців. Те, що учора здавалося благом, на очах почало перетворюватись на страхіття. І митці, як люди душевно більш чутливі й вразливі, почали шукати шляхи втечі від глобального у приватні «локальні світи» постмодернізму, де замість героїчної експансії до великих ідеалів, людина дістала можливість пожити приватним життям.
Свобода модернізму — свобода від існуючих обставин та зовнішніх обмежень. Свобода постмодернізму — спроба визволитись від диктату глобальних ідеалів.
Навіть таких, як принцип «чистого мистецтва», або «мистецтва заради мистецтва». Хіба має принципове значення, як конкретно називається агресивне глобальне «щось»?
Навіть якщо відволіктись від течій , різні види мистецтва мають різні ступені абстрактності. Найабстрактнішим із звичних, традиційних і визнаних видів мистецтва вважається музика. Але Патрік Зюскінд у своєму романі вивів на сцену вид мистецтва абстрактніший за музику: мистецтво створення запахів. Символічне мистецтво, обране письменником саме для того, щоб підкреслити головний принцип «чистого мистецтва», яке при цьому ніби тяжіє до реалізму.
Але — як? Герой його твору, щоб відтворити найкращі пахощі найпривабливіших людей, вбиває власників цих запахів. Він — геній, але його геніальність жахлива, як наслідки діяльності будь-якого фанатика, що здобув безмежну владу над іншими.
Та й саме це мистецтво навіть «у нормі» вже передбачає перетворення живого — квітів — на мертві штучні вичавки пахощів. Надто детально змальовує письменник цей непривабливий технологічний процес, відверто називаючи те, що роблять із квітами, «вбивством».
Жан-Батист Гренуй, головний герой роману — втілення одразу кількох принципів, проти яких виступає автор і вся течія постмодернізму.
Скільки разів були оспівані в літературі люди, що жили «однією, але полум’яною пристрастю», самозречені подвижники, що були готові й власне життя, і життя будь-кого принести в жертву певній ідеї. Ідеї прекрасного, наприклад. Ідеї, що може ввести в оману й інших: люди, що бажали роздерти на шматки вбивцю, раптом буквально закохуються у Гренуя, зустрівшись з його шедевром — парфумами, що відтворювали запах убитих красунь.
Так, Гренуй творить диво. І тим, хто не знає, яку ціну було заплачено за створення його шедевра та справжню мету цієї людини — владу над іншими, його «твір мистецтва» може здатися прекрасним. Та чи варте мистецтво такої ціни? Та чи часто замислюємося ми, до яких особистих цілей прагнуть деякі беззаперечні Генії?
Мистецтво думки — теж мистецтво. Щоб зробити атомну бомбу, повернути течію рік, створити політичну ідеологію і втілити її в життя разом із концтаборами, теж треба бути генієм. Але будь-яка ідея — художня, наукова, політична, що несе в собі необхідність насильства, надто схожа на парфуми Гренуя.
Його шедевром можна захоплюватися, як будь-якими шедеврами такого типу. Можна обожнювати його разом з автором-вбивцею. Схожими шедеврами рясніє XX століття. Таланти знаходять шанувальників.
Але хіба легше від того жертвам відстороненої ідеї? Та й сам химерний митець, виявляється, не дістав очікуваного задоволення від того, що створив: «Те, чого він завжди пристрасно бажав, а саме, щоб його любили інші люди, у момент успіху стало йому нестерпним, бо сам він не любив їх, він їх ненавидів». І зрештою його з’їдають у прямому значенні, саме тому, що він своїм Генієм викликав
Таку любов. Усе його високе мистецтво було суцільною оманою, ілюзією, як сам його образ в очах обдурених людей — цей геній насправді не мав ані власного запаху, ані чогось людського у своїй природі. Не випадково П. Зюскінд неодноразово порівнював його з кліщем, тобто з паразитом.
Ані собі, ані іншим нічого реально хорошого не може принести подібне мистецтво — така думка виникає, якщо уважно читати роман.
Звісно, роман «Запахи» має й інші теми, бо нащо писати книгу про те, що можна передати кількома словами? Але ця тема: символічне розвінчання мистецьких принципів експансивного модернізму — є провідною.
Може, варто замислитись над ними, щоб не дати ввести себе в оману новим геніям-злодіям?