Пекло — «Божественна комедія» Данте

На півдорозі житті я — Данте — заблукав у дрімучому лісі. Страшно, колом дикі звірі — алегорії вад; подітися нікуди. І тут є привид, що виявився тінню улюбленого мною давньо-римського поета Вергілія. Прошу його про допомогу.

Він обіцяє відвести мене звідси в мандрівки по загробному світу, з тим щоб я побачив Пекло, Чистилище і Рай. Я готовий слідувати за ним.

Так, але чи під силу мені таку подорож? Я злякався і завагався. Вергілій докорив мене розповівши, що сама Беатріче зійшла до нього з Раю в Пекло і просила бути моїм провідником у мандрах по загробити.

Якщо, то не можна коливатися, потрібна рішучість. Веди мене, мій вчитель і наставник!

Над входом в Пекло напис, що забирає всяку надію у вхідних. Ми ввійшли. Тут, прямо за входом, стогнуть жалюгідні душі не творили за життя ні добра ні зла. Далі річка Ахерон, Через неї лютий Харон перевозить на човні мерців.

Нам — з ними. «Але ти ж не мрець!» — Гнівно кричить мені Харон. Вергілій утихомирив його. Попливли.

Здалеку чути гуркіт, дме вітер, блиснуло полум’я. Я зомлів…

Перше коло Ада — Лімб. Тут нудяться душі нехрещених немовлят і славних язичників — воїнів, мудреців, поетів . Вони не мучаться, а лише сумують, що їм як нехристиянам немає місця в Раю. Ми з Вергілієм приєдналися до великим поетам давнини, перший з яких Гомер.

Статечно йшли і говорили про неземне.

У спуску до другого кола підземного царства Демон Мінос визначає, якого грішника в яке місце Ада належить скинути. На мене він відреагував так само, як Харон, і Вергілій так само його приборкав. Ми побачили що буря пекельним вихором душі сладострастніков Серед них Франческа, і тут нерозлучна зі своїм коханцем. Безмірна взаємна пристрасть привела їх до трагічну загибель. Глибоко співчуваючи їм, я знову зомлів.

У колі третьому лютує звіроподібний пес Цербер. Загавкав було нас, але Вергілій приборкав і його. Тут валяються в багні, під важким зливою, душі грішили переїдання. Серед них мій земляк, флорентійський Чакко. Ми розговорилися про долю рідного міста.

Чакко попросив мене нагадати про нього живим людям, коли повернуся на землю.

Демон, охороняє четвертого кола, де стратять марнотратників і скупих , — Плутос. Вергілію теж довелося його осадити, щоб відв’язався. З четвертого спустилися в п’яте коло, де мучаться гнівні і ледачі, які загрузли в болотах стигийскими низини.

Підійшли до якоїсь вежі.

Це ціла фортеця, навколо неї великий водойма, у човні — весляр, демон Флегій. Після чергової сварки сіли до нього, пливемо. Якийсь грішник спробував вчепитися за борт, я його вилаяв, а Вергілій відпихнув. Перед нами пекельний місто Дит. Будь-яка мертва погань заважає нам в нього увійти.

Вергілій, залишивши мене , пішов дізнатися, у чому справа, повернувся заклопотаний, але Обнадіяний. А тут ще й пекельні фурії перед нами постали, погрожуючи. Виручив раптово з’явився небесний посланник, приборкати їх злість. Ми увійшли в Дит. Усюди охоплені полум’ям гробниці, з яких лунають стогони єретиків.

По вузькій дорозі пробираємося між гробницями. З однієї гробниці раптом виросла могутня фігура. Це Фаріната, мої предки були його політичними супротивниками. У мені, почувши мою розмову з Вергілієм, він вгадав по говору земляка.

Гордій, здавалося, він зневажає всю безодню Ада, Ми засперечалися з ним, а тут з сусідньої гробниці висунулася ще одна голова: та це ж батько мого друга Гвідо! Йому здалося, що я мертвий і що син його теж помер, і він у розпачі упав ниць. Фаріната, заспокой його, як живий Гвідо!

Поблизу спуску з шостого кола у сьомій, над могилою пани-єретика Анастасія, Вергілій пояснив мені пристрій решти трьох кіл Ада, що звужуються донизу , і які гріхи в якому поясі якого кола караються.

Сьоме коло стиснутий горами і охороняємо демоном-напівбика Мінотавром, грізно заревевшім на нас. Вергілій гримнув на нього, і ми поспішили відійти подалі. Побачили киплячий кров’ю потік, в якому варяться тирани і розбійники, а з берега в них кентаври стріляють з луків.

Кентавр Несс став нашим провідником, розповів про казнімий гвалтівників і допоміг перейти киплячу річку вбрід.

Кругом колючі зарості без зелені. Я зламав якусь гілку, а з неї заструмувала чорна кров, і стовбур застогнав. Виявляється, ці кущі — душі самогубців . Їх клюють пекельні птахи Гарпії, топчуть повз які тікають мерці, завдаючи їм нестерпну біль. Один розтоптаний кущ попросив мене зібрати зламані сучки і повернути їх йому.

З’ясувалося, що нещасний — мій земляк. Я виконав його прохання, і ми пішли далі. Бачимо — пісок, на нього зверху злітають пластівці вогню, обпалюючи грішників, які кричать і стогнуть — все, крім одного: той лежить мовчки. — Хто це? Цар Капаней, гордий і похмурий безбожник, вбита богами за свою нечемність.

Він і зараз вірним собі: або мовчить або гучно кляне богів. «Ти сам собі мучитель!» — Перекричав його Вергілій…

А ось назустріч нам, мучить вогнем, рухаються душі нових грішників. У тому числі я насилу дізнався мого вельмишановного вчителя Брунетто Латіні. Він серед тих, хто винен у схильності до одностатевого кохання.

Ми розговорилися. Брунетто передбачив, що в світі живих чекає мене слава, але будуть і багато тяготи, перед якими потрібно встояти. Учитель заповідав мені берегти його головний твір, в якому він живий, — «Скарб».

І ще троє грішників танцюють у вогні. Всі флорентійці, колишні шановні громадяни. Я поговорив з ними про поневіряння нашого рідного міста.

Вони просили передати живою землякам, що я бачив їх. Потім Вергілій повів мене до глибокого провалу у восьме коло. Нас спустить туди пекельний звір.

Він вже лізе до нас звідти.

Це строкатий хвостатий Геріон. Поки він готується до спуску, є ще час, щоб поглянути на останніх мучеників сьомого кола — лихварів, мающихся у вихорі палаючої пилу. З їх ший звисають різнобарвні гаманці з різними гербами. Розмовляти я з ними не став. В дорогу!

Сідаємо з Вергілієм верхом на Геріона і — о жах! — Плавно летимо в провал, до нових муках. Спустилися. Геріон негайно ж полетів.