Песимізм у творчості Лермонтова

У своїй «Історії російської літератури» М. Горький говорить, що песимізм у творчості Лермонтова є «діюче почуття, у цьому песимізмі ясно звучить презирство до сучасності й заперечення її, спрага боротьби й туга, і розпач від свідомості самітності, від свідомості безсилля. Його песимізм весь спрямований на світське суспільство» . Всі ці риси ми знаходимо й у печоринском песимізмі, що також весь спрямований на світське суспільство. Вдумайтеся в уїдливі й дуже влучні характеристики, які дає Печорин представникам аристократичного світського суспільства, що съехались у Пятигорск на води. Вдивитеся в їхні обличчя, понаблюдайте за їхнім поводженням, прислухайтеся до їхніх розмов, і ви побачите й зрозумієте, що «водяне суспільство» — це збіговисько пихатих і фальшивих панів, багатих і титулованих ледарів, всі інтереси яких зводяться до погоні за грошима, нагородами й розвагами, пліткам, картковій грі, інтригам, вульгарному флірту Серед записних «московських франтів» у модних «блискучих ад’ютантів», що фланірують у пятигорском змішаному суспільстві, виділяється фігура Грушницкого. Він — прямий антипод Печорина, навіть пародія на нього.

Якщо Печорин залучає до себе увага, анітрошки не піклуючись про це, то Грушницкий щосили намагається «робити ефект». Якщо Печорин по-справжньому глибоко розчарований у житті, то Грушницкий грає в розчарування.

Він належить до людей, пристрасть яких полягає в тому, щоб позувати й декламувати, не розуміючи й не почуваючи істинно прекрасного в житті, такі люди «важливо драпіруються в незвичайні почуття, піднесені страсті й виняткові страждання». Бєлінський охарактеризував його, як зразок «ідеальних фразерів», яким можна було побачити «на кожному кроці». Печорин легко розгадав Грушницкого, і той перейнявся до нього смертельною ненавистю. Про людей, подібних Грушницкому, Печорин влучно говорить, що «на старість вони робляться або мирними поміщиками, або п’яницями — іноді тим і іншим». Всіма вчинками Грушницкого рухає дріб’язкове самолюбство. У сполученні зі слабістю характеру самолюбство приводить його до самих поганих вчинків (він стріляє в беззбройного Печорина).

Воно заглушило в Груш-Ницком голос совісті й, як говорить Бєлінський, «змусило його віддати перевагу вірній смерті» замість того, щоб щиросердим визнанням повернути собі честь і зберегти життя До Грушницкому благоволили дружини місцевих начальників — «господарки вод», а також «сімейства степових поміщиків», дочки яких приїхали на води ловити наречених. А він, поставивши собі метою «зробитися героєм роману», намагається завоювати серце московської князівни Мері Княгиня Лиговская пишається розумом і знаннями дочки.

За її словами, Мері «читала Байрона по-англійському й знає алгебру». Княгиня пишається тим, що її Мері «безневинна, як голуб», але вона нічим не може допомогти дочки, коли та виявилася перед важким вибором. Княгиня чимало винувата в тім, що Мері була не підготовлена до життєвих випробувань і так жорстоко страждає.

«Князівна, як пташка, билася в мережах, розставлених искусною рукою,- пише Бєлінський. — Вона допустила обдурити себе, але коли побачила себе обманутою, вона, як жінка глибоко відчула свою образу… Сцена її останнього побачення з Печориним збуджує до неї сильна участь і обливає її образ блиском поезії»1. Не менш поетичний образ Бели. Безоглядна любов до Печорину з’єднується в ній з почуттям власного достоїнства «Якщо він мене не любить, то хто йому заважає відіслати мене додому?

— говорить Бела Максимові Максимичу, обтерши сльози й гордо піднявши голову. — А якщо це буде так тривати, то я сама піду, я не раба його, я князівська дочка!» Пристрасність, сміливість і гордість зливаються в її характері зі зворушливою жіночністю. Історія короткого життя й трагічної загибелі Бели, розказана Максимом Максимичем, надовго залишає в нас почуття суму й глибокого жалю… Із всіх близьких до Печорину липнув, глибше інших розуміє його доктор Вернер — людин розумний і проникливий, глузливий і тонкий співрозмовник. Його друзями були «все истинно чималі люди, що служили на Кавказі», пише Лермонтов, явно маючи на увазі декабристів, що жили тут вссилке. Образ доктора Вернера намальований Лермонтовим з явною симпатією.

Із ще більшою симпатією малює автор простого армійського офіцера штабс-капітана Максима Максимича. Честнейший і добродушна людина, Максим Максимич огрубів, прослуживши все життя на передовій Кавказькій лінії. Бєлінський високо оцінив його образ, побачивши в Максимі Максимиче тип «старого кавказького служаки, загартованого в небезпеках, працях і битвах, якого особа так само засмагнула й суворо, як манери простуваті й грубі, але в якого чудесна душа, золоте серце. Цей тип чисто росіянин»1. Відзначивши розумову обмеженість Максима Максимича, критик говорить, що її причина «не в його натурі, а в його розвитку»2. З великим смутком розповідає Максим Максимич про Беле, що він полюбив як рідну дочку.

Гіркою образою переповнилося його серце, коли він, нарешті, знову зустрівся з Печориним, а той з холодністю й байдужністю простягнув йому руку. Вони сухо й назавжди розсталися. «Але ви, ласкавий читачу,- запитує Бєлінський,- вірно, не сухо розсталися із цією старою дитиною, настільки добрим, настільки людяним і настільки недосвідченим у всім, що виходило за тісний кругозір його понять і досвідченості? Не чи правда, ви так свиклись із ним, так полюбили його, що ніколи вже не забудете його, і якщо зустрінете — під грубою зовнішністю, під корою зачерствілості від важкого й убогого життя — гаряче серце, під простий мещанскою мовленням — теплоту душі, те, вірно, скажете: «Це Максим Максимич?..» І дай боже вам поболее зустріти на шляху вашого життя Максимов Максмичей!.. » Він так полюбився Бєлінському, що тог говорить про старого штабс-капітана, як про людину, з яким «раз познайомившись, століття би не розсталося».