Пізній романтизм в літературі та його кращі представники

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в літературі і мистецтві розвивався літературний напрям — романтизм. Письменник повинен був простежити всі сфери духовності людини, розкрити причини незвичності її поведінки у певних ситуаціях. У романтичних творах ми бачимо іноді і фантастичні події, ситуації, виняткових людей. Автори використовували народну фантастику, жахливі картини кріпосницької дійсності, страждання простих людей, їх загибель; показували протест бідняків проти гноблення, сваволі поміщиків. Так у романтичних творах Т. Шевченка «Причинна», «Тополя», «Утоплена» змальовані селянські дівчата, які прагнуть до щастя, але не досягають його. Автор переживає за своїх героїв, показує їх трагічну загибель. Цим він протестує проти жорстокої дійсності. Шевченко використовує народну творчість, фантастику: героїні перетворюються на тополю, лілею, стають жертвами русалок тощо.

У поемі «Гайдамаки» чітко проступають елементи романтизму в характеристиці гайдамаків, їх розправі з шляхтою. Ці елементи характерні не тільки для ранньої творчості. Так у творах пізнішого періоду вони теж помітні: «Лілея», «Русалка», «Княжна», «Марина», «іржавець». Прогресивний романтизм знайшов своє відображення і в творчості Маркіяна Шашкевича. У віршах він оспівує героїзм народу проти польської шляхти («Наливайко», «Хмельницького обступленіє Львова»). Одним з перших поетів-романтиків виступив Л. Боровиковський. Він розробляє мотиви, взяті із побутових та історичних пісень: спроба приворожити хлопця, розлука дівчини із козаком; самогубство молодої жінки, яка не діждалася милого; смерть козака на чужині («Чорноморець», «Розставання», «Чарівниця»…).

У творах на історичні теми він змальовує гайдамаків, Семена Палія, Богдана Хмельницького.

Найкращим твором П. Куліша-романіста є оповідання «Орися», у якому він переносить у старосвітську Україну події Гомерової «Одіссеї». У текст автор уводить романтичну легенду про золоторогих турів і зачарованого князя. Романтичні твори українських письменників сприяли розвитку та утвердженню реалізму, народності в літературі.

Українська поезія останньої третини XIX ст. — унікальне явище в духовній культурі нашого народу. Вона ознаменувала важливий історико-літературний поступ в українському мистецтві слова, гармонійно поєднавши такі важливі для поезії компоненти, як суб’єктивність переживання й об’єктивну предметність, емоційне й раціональне начала. Українська поезія цієї доби була модерною за характером змістових і формальних шукань і дещо відмінною від попередньої традиційної художньої системи. У 70-х роках відбувся новий поворот у розвитку поезії, його смисл можна охарактеризувати як момент зустрічі традиції з новими, модерними віяннями. Українська поезія останньої третини XIX ст. зближується з європейським модернізмом активним життєсприйняттям без потойбічної мрійності, порушенням «одвічних проблем» буття, пошуками нових форм вираження, розкриттям властивостей світу, які тонко відчуває ліричний герой, реальним відтворенням емоційно-чуттєвої сфери внутрішнього світу людини. З подібним значенням виступають також інші компоненти цієї системи: трагічне відтворення нерозривних суперечностей між суспільством і особою, неприйняття традиційних, навіть реалістичних способів моделювання світу, звернення до експериментаторства, відтворення кількох суб’єктів у межах одного тексту.

Водночас, бути модерним означало втілити в живих образах швидкоплинний час, бути відданим найважливішим ідеям XIX століття -.’ «гуманізму, демократизму, свободі чоловіка і народності» (І. Франко). Такі поети, як Я. Щоголев. Б. Грінченко, Г. Манжура, М. Стариць-кий, Олена Пчілка. І. Франко, П. Грабовський та ін. ставили перед собою завдання бути сучасними. На їхню думку, сучасний твір виражає риси нового світосприймання.

Українська поезія 70-90-х років XIX ст. — новий етап у художньому осмисленні національного, духовного та соціального буття народу й людини, своєрідний літопис тієї епохи, що відобразив піднесення національної самосвідомості широких мас. Звідси — розуміння ролі українського поета в житті суспільства.

Сійте в головах думи вольнії, В серцях жадобу братолюбія, В грудях сміливість до великого Бою за добро, щастя й волю всіх! — закликав і. Франко побратимів по перу.

Концепцію мистецтва, що грунтується на філософії позитивізму й романтизму, ролі поезії у формуванні національної самосвідомості народу в боротьбі за соборність і незалежність України підтримали М. Старицький, Олена Пчілка, П. Грабовський та інші митці. Нове художнє бачення світу, нова концепція мистецтва, новий іде-;іл породжують і нове уявлення про прекрасне та розумне, У поезії цієї доби ше триває дія силового поля романтизму з його культом поета як пророка, громадянина. Модерністські зрушення спостерігаються у Франковій збірці «Зів’яле листя», де замкнений у собі психологізм утворює своєрідний місток між широким потоком буття та багатим духовним світом ліричного суб’єкта. Активне втручання в суспільне життя, формування нового, національно свідомого читача-українця — ось що визначало естетичну стратегію української поезії 70-90-х років XIX століття.