Платон каратаев і тихін щербатий як виразники народних поглядів

Твір по літературі: Платон каратаев і тихін щербатий як виразники народних поглядів

Улюбленою думкою Л. Н. Толстого в романі «Війна й мир» була «думка народна». На перший погляд, відбиття цієї теми в романі здається епізодичним, тому що з більш ніж п’ятисот сімдесятьох героїв роману розроблені лише десять образів представників народу. Але Толстой вирішує цю проблему інакше: кожного зі своїх улюблених героїв у кризові моменти життя він приводить до розуміння того, наскільки важливим, непорушним і основним елементом життя є дух народний, народне самосвідомість і світовідчування

На прикладі Платона Каратаева й Тихона Щербатова Л. Н. Толстой показав два зовсім різних типи росіян солдатів. Перший з них — тип покірних солдатів, головними якостями яких є терпіння, лагідність і побожність. Ці якості Толстої оспівав у Платоні Каратаеве. Другий тип — розпачливих солдатів — був представлений Толстим в образі Тихона Щербатого

Платон Каратаев — простій, звичайний солдат, що, однак, зіграв виняткову роль у духовному відродженні Пьера Безухова. Пьер зустрівся із Платоном Каратаевим у полоні. Після розстрілу «паліїв» у душі Пьера «усе завалилося в купу безглуздого сміття»: «Він почував, що вернутися до віри в життя — не в його владі». Коли ж Пьер зустрів Платона Каратаева, зблизився з ним, він відчув, «що зруйнований мир тепер з новою красою, на якихось нових і непохитних основах, споруджувався в його душі». Каратаев зробив на Пьера величезне враження не «ідеологічним змістом своїх мовлень і реплік, а поводженням, елементарним здоровим глуздом і доцільністю дій і вчинків». Це трапилося в той час, коли з душі Пьера була раптом «висмикнута… пружина, на якій усе трималося й представлялося живим»: «У ньому, хоча він і не віддавав собі звіту, знищилася віра й у благоустрій миру, і в людську, і у свою душу, і в Бога». Пьер визнав силу якогось незрозумілого «порядку», що вбивав людей і його самого. Зустрівши Каратаева, він зрозумів, що влади цього порядку протистоїть інший порядок, інша логіка, логіка життя, яку не можна знищити ніякою силою. Після величезної нервової напруги й найтяжкого морального потрясіння (після сцени страти) Пьер раптом попадає як би в інший світ. Він бачить, як якась людина акуратно влаштувала в куті все своє «господарство», як до нього підійшла інша жива істота — собачка, пов’язана із цією людиною чимсь добрим. Сам незнайомець раптом заговорив про щось дуже прост і зрозумілому, запропонував Пьеру трохи печених картошек. Всі ці буденні слова й учинки в тих умовах здалися Пьеру чудом, великим одкровенням істини життя. А Платон бурмотав безглузді слова молитви, начебто їм самим придуманої (молитися по-справжньому він не вмів). І в цей момент Пьер відчув нову красу недавнього зруйнованого миру. Каратаевское ввійшло в Пьера не як теорія або система поглядів, а як відчуття втраченої їм доцільності буття. Товстої «знеособив» Каратаева, тому що головним у ньому був уособлений принцип «природної» життя. Загальне в ньому явно переважало над індивідуальним. От як Толстой характеризує Каратаева: «Він усе вмів робити, не дуже добре, але й не погано»; «…часто він говорив зовсім протилежне тому, що він говорив колись, але й те й інше було справедливо»; «Прихильностей, дружби, любові, як розумів Пьер, Каратаев не мав ніяких; але він любив і любовно жил з усім, із чим його зводила життя, і особливо з людиною — не з відомою якою-небудь людиною, а з тими людьми, які були перед очами. Він любив свою шавку, любив товаришів, французів, любив Пьера, що був його сусідом; але Пьер почував, що Каратаев, незважаючи на всю свою ласкаву ніжність до нього… ні не мінуту не засмутився б розлукою з ним. І Пьер те ж почуття починав випробовувати до Каратаеву». Ця любов до усім була в Каратаеве — людині недалекому, примітивному — проявом великих, природних, з’єднуючих людей початку, що, як думав Толстой, убивається «неприродною» середовищем, потворно організованим суспільством. У каратаевской любові до всього живого протягає саме «стихійна сила». І тому Каратаев відчуває себе нераздельною частиною миру, як згодом і Пьер, перенесший тяжкі страждання й страх смерті. Для Пьера Безухова Каратаев став уособленням «усього російського, доброго й круглого». Цікаво, що Толстой уживає тут слово «кругле». Відразу відчувається щось м’яке й ласкаве. Таким, видимо, і був Платон Каратаев. Саме мовлення його була м’якої й співучої, а на кожний випадок у нього перебувала яка-небудь приказка. Пьер одержав внутрішнє заспокоєння й згоду із самим собою «тільки через жах смерті, через позбавлення й через те, що він зрозумів у Каратаеве». Недарма роки через Пьер частенько думав про те, що б сказав Платон із приводу тої або іншої події, » схвалив-би або не схвалив». Цієї людини справедливо можна назвати джерелом народної мудрості

Платон Каратаев з’являється в романі зовсім ненадовго, однак особистість його настільки неабиякий і вплив на долю Пьера Безухова настільки величезно, що його не можна прилічити просто до епізодичних осіб. Адже його моральний вплив на Пьера по силі можна зрівняти лише з тим впливом, що робила на Пьера Наташа Вони з’явився поруч із Пьером як рятівник у той момент, коли Наташи не було поруч. У непомітності відходу Платона Каратаева з життя є щось закономірне, «каратаевское». Не дивно, що Пьер сприйняв смерть Каратаева як належне. Наташа й князівна Марья майже так само поставилися до смерті князя Андрія: «Вони обидві бачили, як він глибше й глибше, повільно й спокійно, опускався від них кудись туди, і обидві знали, що це так і повинне бути й що це добре». Наташа й жила по каратаевскому принципі: «Живеш і живи». У цій тезі для Толстого була укладена найбільша мудрість. І Наташа, і Платон Каратаев виступають у романі як єдиний образ, що має загальнолюдське значення. У цій якості вони виявляються рівними величинами. Вони як би є органічною частиною ідеального цілого — народу

Однак незлобивість, покірність, поступливість і інші риси, властивому Платонові Каратаеву, були властиві значної, але не всієї частини російського селянства й солдатчини. Слідом за сценами, що знайомлять читачів із Платоном Каратаевим, ідуть сцени, що малюють партизанську війну. У них Толстой описує іншого представника російського селянства — народного месника — Тихона Щербатого. Цей персонаж є одним з тих, хто підняв на ворога «дрюк народної війни», що славить Лев Толстої

Так само, як і Платон Каратаев, Тихін Щербатий є простим російським мужиком, але, безсумнівно, його образ протистоїть образу Каратаева. Тихін Щербатий о’ :азался самим потрібним і корисним бійцем у партизанському загоні Василя Денисова: «Ніхто більше його не відкрив випадків нападу, ніхто більше його не забрав і не побив французів…» Він відрізнявся спритністю, силою й надзвичайною сміливістю

У загоні в нього була особлива роль: «Коли треба було зробити що-небудь особливо важк і бридке — вивернути плечем у бруді візок, за хвіст витягтися коня, обдерти її, залізти в саму середину французів, пройти за день по п’ятдесяти верст, — усі вказували, посміюючись, на Тихона». Через це й гусари, і козаки тримали його за блазня, і «сам він охоче піддавався цьому чинові». Тихін зробив сильне враження на молоденького Петю Ростова. Слухаючи оповідання Тихона про те, як той брав мови, Петя спочатку весело сміявся. Коли ж він зрозумів, що Тихін убив людину, йому стало ніяково. А Тихін волів полонених не брати, а просто вбивав французів, одного за іншим. І Толстой, улюбленою думкою якого була «не відповідай злом на зло», ці дії вважав виправданими, тому що це було частиною народної боротьби за життя й Росію. Тільки священна, визвольна, народна війна могла викликати в письменника-гуманіста наступні слова: «И благо того народу, що не як французи в 1813 році, отсалютовав за всіма правилами мистецтва й перевернувши шпагу ефесом, граціозно й поштиво передає її великодушному переможцеві, об благо того народу, що у мінуту випробування, не запитуючи про те, як за правилами надходили інші в подібних випадках, із простотою й легкістю піднімає перший дрюк, що попався, і гвоздит нею доти, поки в душі його почуття образи й мести не заміняється презирством і жалістю».

Лев Толстої рішуче відкидав агресивні, загарбницькі війни. Він був великим поборником миру. Проте він уважав, що вбивство може бути виправдано, коли мова йде про вищу справедливість і про високий підйом національного народного духу