Побут і вдачі провінційної Росії (по комедії Гоголя «Ревізор») Ревізор Гоголь Н. В

Побут і вдачі провінційної Росії (по комедії Гоголя «Ревізор»)
Скільки є в нас добрих людей,

Але скільки є й плевел, від до-

Торих життя немає добрим…

На сцену їх! Нехай бачить весь

Народ! Нехай розсміється їм!

ПРО, сміх велика справа!

Н. В. Гоголь

Відомо, що єдиний випадок, коли Гоголь мав можливість спостерігати російське провінційне місто, був у Курську, де йому довелося затриматися на тиждень через поломку екіпажа. Силою письменницького таланта ці враження перетворилися в образи, таємничі для всієї Росії часів Миколи I. Цікаво, що це підтвердив сам Микола. На шляху з Пензи в Тамбов цар одержав каліцтво й два тижні лікувався в Чембаре. Видужавши, він побажав побачити місцевих чиновників. Розповідають, що государ пильно оглянув що прийшли й сказав губернському проводиреві дворянства: «Я їх знаю…» А потім додав по-французькому, що бачив їх на поданні гоголівського «Ревізора». Дійсно, героями комедії Гоголь зробив чиновників повітового міста. Завдяки простому на перший погляд, сюжетному ходу, проїзного дрібного чиновника приймають за ревізора — автор розкриває побут і вдачі не тільки провінційного штатного містечка, але й всій Росії

Яка ж Росія в мініатюрі — місто, з якого «хоч три роки скакай, ні до якої держави не доїдеш.»? «На вулицях шинок, нечистота!» Біля старого забору, «що біля шевця,… навалено на сорок возів усякого сміттю». Церква при богоугодному закладі, «на яку назад тому п’ять років була асигнована сума, початки будуватися, але згоріла…» Обтяжуюча картина

А як живеться «купецтву» так «громадянству»? Хто обібраний, хто випоротий, у кого синці на вилицях від ретельності Держиморди; арештанти не годовані, у лікарнях сморід, нечистота й хворі «всі як мухи видужують».

А всьому провиною крайній цинізм учинків і самоправність «стовпів міста» — тих, хто в силу свого громадського обов’язку покликаний протистояти беззаконню й радеть(піклуватися) про благо городян. Однак конічний ефект у п’єсі саме й грунтується на невідповідності вчинків героїв їхньому суспільному покликанню. Городничий, наприклад, з гордістю повідомляє: «Тридцять років живу на службі! Трьох губернаторів обдурив!» Йому вторить суддя: «Я говорю вам відверто, що хабарничаю, але чим хабара? Борзими щенятами. Це зовсім інша справа». Поштмейстер, вислухавши доручення: «усякий лист етак трошки роздрукувати», наївно зізнається: «знаю, знаю, цьому не вчите, це я роблю не те щоб з обережності, а більше із цікавості: «смерть люблю довідатися, що є нового на світі».

Отже, повністю безпринципність, корисливий розрахунок, зловживання службовим становищем — от те, що становить основу свідомості й діяльності «хазяїв життя». Але головне, Гоголем зірвуть покрив таємниці з хабарництва — самого небезпечного й розповсюдженого пороку величезного чиновницького апарата Росії. Недарма під час монологу Городничего «Чому смієтеся? Над собою смієтеся!» актор Щепкин підходив близько до рампи й кидав ці слова в манірний партер, де сиділо чимало прототипів гоголівських героїв, серед яких було, за словами самого Михайла Семеновича, половина «берущих», і половина «дающих».

І все-таки казнокрадство, хабарництво, грабіж населення — всі ці жахливі по своїй суті явища — показані Гоголем повсякденними й цілком закономірними. По глибокому переконанню Антона Антоновича, «немає людини, який би за собою не мав яких-небудь гріхів», що пропустив би те, «що пливе в руки».

І от тепер у місті ревізор «інкогніто» — зненацька нависла небезпека для всіх чиновників, але особливо для Городничего. Адже з батька міста перший попит, та й гріхи в нього посолиднее: «у руки пливуть не тільки шуби й шалі, так лантухи товарів від купців, а й державна скарбниця, засоби, відпущені на благоустрій міста, соціальні потреби. А це швидким розпорядженням не поправиш: «не вивезеш гори сміття, не прикриєш солом’яною віхою порожнеч і руїн, не вибудуєш церкву, а головне — не змусиш мовчати всіх скривджених».

Але вся справа в тому, що в готелі живе не ревізор, а жалюгідний «елистратишка», що промотав у Петербурзі деньжонки. За законами конічного Гоголь наділяє свого героя застрашливим прізвищем, утвореної від слова хльостати — бити наотмашь. І чиновники тріпотять. Не розпізнав «фитюльку», «пустишку» і сам Городничий. Кожну репліку переляканого Хлестакова ще більш переляканий Антон Антонович сприймає зовсім в іншому змісті. Однак усе вирішило багаторазово випробуваний засіб — хабар. Вона підтвердила думку, що гра пішла за всіма правилами. Тепер би підпоїти гостя й розвідати все окончательно. Хто з ревізорів відмовлявся від смачного частування!

Зрештою події обертаються таким чином, що ревізор «фельдмаршал» уже зять Антона Антоновича й заступник сімейства. Глядач переконується, що легкість у думках незвичайна властива не одному Хлестакову. Вона несе Городничего із дружиною в Петербург, де Антон Антонович збирається «зашибить» генеральський чин, є рябушку й корюшку. А В Ганни Андріївни повинне бути в кімнаті «таке амбрі, щоб не можна було ввійти». І вже тріумфує новоявлений генерал, перед яким усі тріпотять і тремтять: титулярні, городничие… Незважаючи на те, що Городничий тільки що пережив панічний страх, довідавшись, що купці скаржилися на нього, він безмірно щасливий. Адже тепер цей страх буде пробирати інших перед його особою. Заманливо бачити тремтячих і тріпотливих! Презирство до нижчого й догідництво вищим чинам — от що покладено в основу взаємин у чиновницькому світі. Тому сцена поздоровлення сім’ї Городничего із щастям, що привалило, рисується Гоголем як парад лицемірства, заздрості й чванства

Гоголь обіцяв Пушкіну, що комедія буде «смішніше чорта», сміх пронизує кожний епізод, сцену комедії. Однак показавши не часток, а посадових осіб, у руках яких перебуває влада над людьми, Гоголь виводить сценічну дію за рамки анекдотичного випадку. Його веселе, але гостре й суворе слово бореться за високе покликання людини, розумне, шляхетне життя. Пригадуються слова Чернишевського: Гоголь «перший представив нас нам у теперішньому нашім виді… Перший навчив нас знати наші недоліки й гребувати ними».