Поема «По праву пам’яті» Твардовский А. Т

Поема «По праву пам’яті»
Стуляючи віку уроки.

Сама собою приходить думка —

До усім, з ким було по дорозі

Живим і полеглої віднести.

А. Твардовский

Великі події, що відбулися в нашій країні, відбилися у творчості Олександра Трифоновича Твардовского й у формі прямого їхнього зображення, і у формі пов’язаних з ним окремих переживань-міркувань. У цьому змісті його творчість найвищою мірою злободенно.

Найбільшим післявоєнним добутком Твардовского з’явилася поема «За далечінню — далечінь». У жанрово-тематичному плані — це лірико-філософський роздум, «дорожній щоденник», з ослабленою сюжетністю. Діючі особи поеми — неосяжна Радянська країна, її люди, стрімкий розворот їхніх справ і здійснень. Текст поеми містить жартівливе визнання автора — пасажира поїзда » Москва-Владивосток». Три далечіні прозріває художник: неоглядность географічних просторів Росії; історичну далечінь як наступність поколінь і усвідомлення нерозривного зв’язку часів і доль, нарешті, бездонність моральних запасників душі ліричного героя. Поема «По праву пам’яті» мислилася спочатку автором як одна з «додаткових» глав до поеми «За далечінню — далечінь», придбала в ході роботи самостійний характер. Хоча «По праву пам’яті» не має в підзаголовку жанрового позначення, а сам поет, вірний поняттям літературної скромності, називав часом цей добуток віршованим «циклом», цілком очевидно, що це лірична поема, остання велика робота автора «Василя Теркина». Вона була закінчена й самим поетом підготовлена до печатки за два роки до його кончини. У вступі Твардовский заявляє, що це відверті рядки, сповідь душі:

Перед особою, що пішли билей

Не вправі ти кривити душею, —

Адже ці були оплатили

Ми платою самою великий…

Поема композиційно розпадається на три частини. У першій частині поет з теплим почуттям, небагато іронічно згадує свої юнацькі мрії й плани

І де, кому з нас прийде,

У якому році, у якому краї

За півнячої тої хрипотцей

Розчути молодість свою

Мрії ц чисті й високі: жити й трудитися на благо Батьківщини. А якщо знадобиться, то й життя свою віддати за неї. Гарні юнацькі мрії. Поет з легкою гіркотою згадує той наївний час і молодиків, які й помислить не могли, скільки тяжких і суворих випробувань готовить їм доля:

Готові були ми до походу

Що простіше може бути:

Любити рідну землю-мати,

Щоб за неї у вогонь і вводу.

А якщо —

Те й життя віддати…

Лише від себе тепер додамося

Що простіше — так.

Але що сложней?

Другий розділ «Син за батька не відповідає» сама трагичная й у поемі, та й у всій творчості. Незаконно розкуркулена сім’я Твардовских була заслана в Сибір. У Росії залишився тільки Олександр Трифонович через те, що жив окремо від сім’ї в Смоленську. Полегшити доля засланих він не міг. Фактично він відмовився від сім’ї. Це мучало поета все життя. Ця незагойна рана Твардовского вилилася в поему «По праву пам’яті».

Кінець твоїм лихим негодам,

Тримайся бодрей, не ховай обличчя.

Дякуй батькові народів.

Що він простив тобі батька

Лихоліття, у якому не можуть розібратися філософи от уже п’ятдесят років через. А що ж говорити про юнака, що свято вірить в офіційну пропаганду й ідеологію. Подвійність ситуації знайшла своє відбиття й впоеме.

Так, він умів без застережень,

Раптово — як уже припече —

Кожної своїх прорахунків купа

Перенести на чийсь рахунок:

На чиєсь враже искаженье

Того, що возвещал завіт.

На чиєсь головокруженье

Від їм передвіщених перемог

Поет прагне осмислити хід історії. Зрозуміти, у чому була провина репресованих народів. Хто допустив таке положення речей, коли один вирішував долі народів. І всі були винні перед ним уже в тім, що були живі

У третьому розділі поеми Твардовский затверджує право людини на пам’ять. Ми не вправі забувати нічого. Поки ми пам’ятаємо, «живі» наші предки, їхні справи й подвиги. Пам’ять — це привілей людини, і він не може добровільно відмовитися від Божого дарунка на догоду кому б те не було. Поет затверджує:

Хто ховає минуле ревниво,

Той навряд чи з майбутнім у ладі…

Ця поема — своєрідне покаяння Твардовского за свої юнацькі вчинки, помилки. Всі ми робимо помилки в молодості, часом фатальні, а от поем це в нас не народжує. У великого поета навіть горі й сльози виливаються в геніальні вірші

А ви, що нині норовите

Повернути колишню благодать,

Так ви вуж Сталіна кличте —

Він Богом був —

Він може встати.