Поезія Ф. Тютчева

Поезія Ф. Тютчева — Особливе явище в російській літературі. Вона дуже багата нюансами, які необхідно зрозуміти для повноцінного сприйняття творчості автора. Власне, часто ці нюанси лежать в внутрішньолітературної площині. Наприклад, Тютчев принципово не сприймав себе як професійного літератора і ставився до своїх творів з певним зневагою. Для розуміння любовної лірики — важливо знати деякі факти про біографії поета, зокрема, історію його взаємин з Оленою Денісьевой. І професійна діяльність, і життєвий шлях, і багато іншого важливі для розуміння творчості Тютчева.

Але з іншого боку, не так важливо їх інтерпретувати, адже ця інтерпретація все одно не буде вичерпною, важливо їх розуміти і відчувати. Особливо ж відчувати — так як сам поет не спирається на розуміння світу.

Втім, Це не робить вірші Тютчева дуже емоційними, навіть більше — сентиментальними. Лірика Тютчева — філософська. Я як читач виявив для себе дивний літературознавчий парадокс: філософська лірика Тютчева — філософська, інтимна лірика Тютчева — філософська, пейзажна лірика Тютчева — філософська. Балансуючи між філософією як системою знань і філософією як способом відчуття, Федір Тютчев створює свій особливий художній світ, свій стиль, цілісний масив поетичних текстів.

Поетичний світ Тютчева зачіпає майже все, що бачить поет, він цілком завершений, хоча і не завжди гармонійний. Переживання щодо епохи, оточуючих людей і суспільних подій не залишають поета, такий вирок він виносить і всьому часу:

Мовчи, прошу, не смій мене будити. У це століття злочинний і ганебний Не жити, не відчувати — доля завидний… Відрадно спати, отрадней каменем бути.

Слова Тютчева стають афоризмами, звучать якимось народним узагальненим голосом:

Розумом Росію не зрозуміти, Аршином загальним не виміряти: У ній особлива стать — В Росію можна тільки вірити.

Звичайно, Не тільки суспільні події потрапляють в поле зору автора. Заклик до особливого мовчання повторюється рефреном. Але він є фактично лише закликом не говорити прямо, не висловлювати думки, а доносити їх іншим способом — шляхом символів, емоційного впливу.

Недомовленість у творах Тютчева здається більш виразною, ніж багатослівні пояснення інших.

Хто такий поет? Яке його призначення? Фактично кожен окремий його текст, якщо взяти його поза творчого або біографічного контексту, поза художнього світу — стає неповним, ніби частинка пазлу, дає лише натяк, але не відображає картини повністю.

Любов, одне з найголовніших і загадкових почуттів, так само піддається філософського осмислення. Дуже відомі рядки — «О, як убивчо ми любимо…», а є такі:

У розлуці є висока значенье: Як не люби, хоч день один, хоч вік, Любов є сон, а сон — одну мить, І рано ль, пізно ль пробужденье, Але повинен нарешті прокинуться людина…

Головним же об’єктом філософії Тютчева залишається Природа:

Природа знати не знає про минуле, Їй чужі наші примарні роки, перед нею ми сумно усвідомлюємо Себе самих — лише грезою природи. По черзі всіх своїх дітей, Здійснюючі свій подвиг даремний, Вона одно вітає своєї Всепоглинаючою і миротворной безоднею.

Але тут природа — Не сукупність пейзажів, а певна містична сила, закон. Тим не менше поезії Ф. Тютчева особисто мені здаються джерелами великої правди, яка не висловлена, зовсім немає, але «навіяна», а головне відчута автором і від того тільки ще доступнішим для сприйняття читачем.