Покарання у практиці сучасного сімейного виховання

Покарання як метод виховного впливу застосовували завжди і часто його вважають дієвим способом обмеження або виправлення небажаної поведінки вихованця. Дитина, пізнаючи світ і себе, багато що робить не так, як прийнято в суспільстві, не так, як хочеться дорослим. Як її зупинити, якщо вона чинить опір, не хоче виконувати волю старших?

Ідеалом сучасної педагогіки є гуманне ставлення до дитини, яке передбачає уникнення покарань як методу приниження особистості, її гідності, права на вибір.

Досвід роботи свідчить, що більшість батьків використовують покарання як метод виховання своїх дітей. Слід визнати, що неможливо переконати батьків взагалі не використовувати покарання. Шлях до виховання без покарань — процес тривалий і складний, успішність якого безпосередньо пов’язана із соціальним розвитком суспільства, особливостями його національно-педагогічних традицій,

Індивідуальної психологічної культури батьків.

Ситуація покарання — це конфліктна ситуація, яка породжує внутрішньоособистісне протиріччя між любов ‘ю до дитини і вимогливістю до неї і постійно викликає дилему, яка постійно постає перед батьками та педагогами: «карати чи не карати».

Генеральною асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року було прийнято «Конвенцію прав дитини», згідно з якою тілесні покарання дитини забороняються.

Відповідно до ст.37 Конвенції держави — учасниці мають подбати, щоб жодна дитина не піддавалася катуванням або іншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гідність видам поведінки або покарань. Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про права дитини, основні положення якої реалізуються в Національній програмі «Діти України».

Кожен, кому доводилося мати справу з дітьми, знає, що за допомогою похвали та покарання дорослий досягає дисципліни, відповідальності. У наші дні серед педагогів, психологів та громадськості існують різні погляди щодо використання заохочення та покарання у вихованні дітей. Одні вважають, що необхідно якомога частіше карати і рідше хвалити, інші — навпаки. Деякі радять, що треба тільки хвалити.

А є і такі, які переконані у тому, що справжнє виховання — це виховання взагалі без похвали і покарань.

Критика застосування покарання чи заохочення повинна базуватися на різнобічному врахуванні індивідуальних та вікових особливостей дітей, аналізі мотивів їх поведінки у різних ситуаціях. У теорії та практиці виховання побутує думка, що симпатія, довіра, заохочення, схвалення і подібний психолого-педагогічний вплив, розрахований на стимулювання позитивних емоцій дитини, має називатись похвалою. З іншого боку, до покарань належить осуд, критика, погрози. Їх призначення — корекція поведінки дитини у певних складних ситуаціях.

Покарання у широкому розумінні — це метод контролювання та корекції поведінки людини. У системі навчання та виховання — це засіб впливу на дитину, реагування на дії та вчинки, які порушують загальноприйняті норми й правила. Покарання має зменшити імовірність того, що небажані дії повторяться.

Тому його мета — спонукати того, кого карають, змінити свою поведінку, усвідомити її, виробити мотиви до самовиховання.

Проблема заохочень та покарань складна та суперечлива. Противники покарань справедливо стверджують: дітей слід виховувати так, щоб не виникала потреба в покараннях. Вони вважають, що карати дитину — не справедливо, бо в більшості випадків у цьому винні батьки, які неправильно виховували дитину, що й виявилось у поведінці дитини. Одна з небезпек покарання полягає в тому, що воно пригнічує особистість дитини, її індивідуальність.

Принижуючи почуття гідності, батьки виховують у дитини схильність до пристосування та до поганих, низьких вчинків. Нерозумні, бездушні покарання породжують страх, а страх, у свою чергу, хитрість та брехливість. Виникає замкнене коло, яке знову спонукає до небажаних вчинків.

Емоційна реакція покараної дитини може виявитися або в усвідомленні справедливості покарання, своєї провини, інколи каятті, розумінні неприпустимості повторення подібних вчинків у майбутньому , або у сприйнятті покарання як несправедливого, у невизнанні власної провини, не повторенні подібних вчинків лише через загрозу покарання, у прагненні взяти реванш за надмірні страждання — бажання відновити «справедливість» у своєму розумінні .

Н е г а т и в н і н а с л і д к и п о к а р а н н я.

1. Відкритий опір покаранню — бунт, агресивні дії, впертість, дратівливість

2.Витіснення негативних емоційних переживань, зумовлених. покаранням, шляхом спроб перенесення вини на інших осіб.

3.Накопичення негативних переживань, зумовлених покаранням, образи на оточення

4. Перебільшення своєї провини за умови визнання недостатності покарання, морального самокатування — аутоагресії

Противники покарань наголошують, що небажаним вчинкам дитини та їх виявам слід запобігати. Але в житі карати дітей все ж таки доводиться. Життєдіяльність організму регулюється стимуляцією та гальмуванням.

Так діють на організм ліки, те саме відбувається і з вихованням дитини.

Використання похвали та покарання як методів педагогічного впливу має відповідати конкретним ситуаціям, виявляються особливі складні психологічні умови, що характеризують необхідність врегулювання взаємин, внесення певних змін.

Почуття задоволення, яке відчуває дитина від похвали, викликає у неї приплив сил, піднесення енергії, впевненість у собі і, як наслідок, супроводжується старанністю та результативністю.

Але найголовніший ефект від похвали — виникнення бажання поводитися так, щоб частіше відчувати цей стан психологічного комфорту.

На відміну від похвали, покарання коригує негативну поведінку дитини, примушує обдумати причину помилок, зумовлює почуття незадоволення, сорому та дискомфорту. Критика — це самоствердження навпаки, яке породжує потребу змінити свою поведінку, а при намірі негативний вчинок — почуття тривоги пережити ще раз комплекс неприємних переживань. Однак покарання не повинно завдавати дитині ні морального приниження, ні фізичного страждання.

Батьки стимулюють одне, гальмують інше. Проблема в тому, що заохочення не повинно породжувати зазнайства, зверхності, зарозумілості, гордощів, марнославства, а гальмування не повинна пригнічувати гідність і активність. Отже, дитина, яка зазнає заохочення і покарання, приходить до вищої регуляції своєї поведінки — до саморегуляції, коли самозаохочення дає почуття задоволення собою, а самопокарання спричиняє муки сумління.

Дитину не карають:

За те, що вона чимось не влаштовує дорослих: холерика за те, що він непосидючий, сангвініка — за рухливість, флегматика — за повільність, неврівноваженого — за плаксивість. Під час їжі Якщо вона зазнала невдачі . Тут краще підтримати її.

За необережність, а вчать обережності, роблячи висновки з прорахунків дитини; за повільність, незібраність ; за забруднений і порваний одяг, а вдягають відповідно до обставин; за прорахунки самих батьків тощо. На людях , адже це ще й публічне приниження. При молодшій дитині, оскільки підривається авторитет старшої, а якщо є ревнощі між дітьми, то це може породити озлобленість у старшої дитини, а в молодшої — злорадство, а це погіршить їх взаємини. За емоційність, імпульсивність, енергійність.

Здатність передбачати наслідки своїх вчинків остаточно формується у дівчат до 18 років, у хлопців — до 20, але навчати цього слід з трьох, а особливо з п’яти років. Карати за вчинки, які дитина не може передбачити, — значить карати за те, що вона дитина.